Прем’єр-міністр подивився на нього:
— Що ви пропонуєте?
— Прем’єр-міністре, — відповів Мейнворинг, — ми змушені визнати, що потоплення «Падстоу» — це акт агресії з боку Росії, а вторгнення в Латвію означає, що згідно зі статтею 5 Вашингтонської угоди ми зобов’язані надати їм допомогу. Вже пізно надсилати сухопутні війська, хоча їм і наказали терміново підготуватися до відправлення. Ми побоюємося, щоб розгортання повітряних сил тоді, коли наші сухопутні війська і війська противника знищуватимуть одне одного, не примусило нас вступити в реальний бій раніше, ніж нам цього хотілося б. Як ваш головний військовий радник я уповноважений передати вам рекомендацію Комітету начальників штабів...
Вокер бачив, як дратує прем’єр-міністра цей пихатий пишномовний тип, який раптом припинив говорити «я» та почав вживати слова «ми» й «комітет», викручуватися і намагатися приписати всім вину та відповідальність. Але прем’єр-міністр теж умів гратися в такі ігри, причому значно краще, ніж цей генерал-невдаха.
— Будь ласка, ближче до справи, генерале, — промовив він сухо.
Мейнворинг продовжив:
— Як я і казав, прем’єр-міністре, начальники штабів рекомендують відрядити на Балтику значні військово-морські сили. Це стане демонстрацією нашої солідарності з Латвією та іншими країнами Балтії і покаже, що ми — надійний союзник НАТО. Крім того, обмежившись лише допомогою на морі, зможемо залишатися нейтральними.
— І що це за сили?
— Ми пропонуємо відрядити оперативну групу на чолі з кораблем Її Величності «Королева Єлизавета».
Вокер знав, що «Королева Єлизавета», авіаносець і найбільший корабель, який будь-коли мав британський військовий флот, нещодавно підготували до плавання. Але, щодня переглядаючи газети, він також помітив, що багато хто з генералів, адміралів і навіть маршалів авіації у відставці гнівно заявляли, що винищувачі F-35, які мали злітати з його палуби, були ще не готові. З власного величезного досвіду взаємодії з урядовою адміністрацією він знав, як рідко три гілки збройних сил діють узгоджено хоч в якихось питаннях, але цього разу вони нібито були одностайними, і це непокоїло.
— Бос, мабуть, ви хотіли б знати, чи є вже на ньому літаки? — втрутився Вокер.
Прем’єр-міністр запитально підняв брову:
— Ну... — Мейнворинг на мить замовк. — Справді, винищувачі F-35, які ми закуповуємо в американців, будуть готові до бою лише за кілька років. Однак, на думку наших військових радників, значного стримувального ефекту можна досягти і розмістивши на «Королеві Єлизаветі» десантно-диверсійний загін морської піхоти із близько семисот осіб та вертольоти AW-101 «Мерлін» і СН-47 «Чинук», призначені для перевезення десанту. Цей загін також матиме в розпорядженні десантний корабель із плавучими засобами, щоб за потреби можна було висадитися на берег.
— І що робитиме десантно-диверсійний загін? — прем’єр-міністр був спантеличений.
— Саме в цьому і полягає сенс операції, — відповів Мейнворинг; його західний акцент зменшувався і пом’якшувався в міру того, як до нього поверталася впевненість. — Ми збережемо маневреність. Якщо буде потрібно висадити наших військових на берег, зможемо це зробити. З іншого боку, перебуваючи в морі, вони змусять росіян гадати щодо наших намірів.
— А росіяни? Якою буде їхня реакція?
— На нашу спільну думку, вони не наважаться атакувати «Королеву Єлизавету». Відрядивши десантно-диверсійний загін, ми дамо їм зрозуміти: далі йти не варто.
Прем’єр-міністр кинув погляд на Вокера.
— Із цього вийдуть хороші газетні заголовки, бос, — мовив той. — Покажемо, що нас не можна залякати. Будемо як Залізна леді... Збирайте десантну групу.
— Тоді вперед, генерале, — прем’єр-міністр розпрямив плечі та спробував набути мудрого і величного вигляду, уявляючи себе Черчиллем. «А раптом так станеться, — подумав він, — і мене таки запам’ятають як видатного лідера воєнних часів».
15:00, понеділок, 22 травня 2017 року Авіаносець «Королева Єлизавета», причал «Мідл-Сліп» військово-морської бази Її Величності, Портсмут, Велика Британія
Капітан другого рангу Джеймс Буш оглянув палубу корабля, перш ніж піти в передню частину рубки на доповідь до капітана авіаносця. Як старший помічник командира він був другим за старшинством офіцером у команді і ніс відповідальність за повсякденне функціонування корабля і боєздатність його екіпажу.
Сьогодні у Буша було багато причин, щоб задуматися...
Він спав у своїй квартирі в спальному районі на околиці міста, коли о пів на третю ночі йому зателефонував вахтовий офіцер і повідомив: «Королева Єлизавета» повинна вийти в море через три дні як флагманський корабель британських військово-морських десантних сил.
Буш прослужив двадцять років у Королівському флоті, більшу частину з яких — у морі. А це означало, що він умів прокидатися в одну мить, швидко сприймати і засвоювати нову, іноді й тривожну, інформацію, а потім рішуче діяти. Але навіть він попросив вахтового офіцера повторити те, що той тільки-но доповів, адже мозок капітана другого рангу Джеймса Буша не відразу усвідомив жахливість отриманого повідомлення: у відповідь на російське вторгнення в Латвію і загибель мінного тральщика Її Величності «Падстоу»...
Буш зміг стриматися і не вилаятися. Він не хотів, щоб хтось знав про таку його реакцію на цю новину. Хай там як, а важливо було не показати своїх справжніх почуттів молодому вахтовому офіцерові. Однак він знову відчує і роздратування, і гнів, коли пізніше переговорить зі своїм капітаном. Мало того, Буш буде просто приголомшений: військовий похід «Королеви Єлизавети» без своїх винищувачів, завдання яких — захист корабля, був рівносильний відправці танків у бій без снарядів. Збоку все матиме пристойний вигляд, але в таких танків буде стільки ж шансів уціліти в битві, як у смачного морозива на дитячому святі. Без винищувачів авіаносці перетворюються у плавучі аеродроми, саме так, а якщо точніше — у великі, престижні та доступні для противника цілі. І він, Джеймс Буш, буде другою за старшинством людиною на цьому чортовому беззахисному аеродромі!
Так думав він про себе, коли вмикав лампу на тумбочці біля ліжка, щоб знайти свій мундир, розуміючи: цим зараз розбудить дружину. Принаймні, міркував він, авіаносець забезпечений усім необхідним для плавання, багато було зроблено й щодо навчання особового складу... Напевно саме тому якийсь ідіот нагорі вирішив, що корабель готовий воювати!
Почувся стриманий кашель з іншого кінця зв’язку, і Буш зрозумів: шокований цим повідомленням, він забув про те, що вахтовий офіцер досі чекав його наказів.
Миттю капітан Джеймс Буш повернув собі всю рішучість морського офіцера:
— Дякую за дзвінок. Я хочу, щоб ви негайно передали цю інформацію командуванню корабля. Скористайтеся системою екстреного виклику і зберіть опергрупу — командирів усіх бойових частин. Треба, щоб вони були в оперативному центрі корабля о восьмій з доповіддю про готовність своїх підрозділів до виходу в море. Запитання є?
— Слухаюсь, сер! — відповів вахтовий офіцер.
Буш поклав слухавку, одягнув темно-синю бавовняну сорочку, вогнестійкі штани і кітель із трьома золотими кільцями капітана другого рангу на погонах. Він поцілував ще сонну дружину, попрощався з нею і пообіцяв, що коли повернеться, то розбереться зі своїм обмундируванням. Потім вимкнув світло і почекав ще мить, щоб подивитись, як вона повернеться на другий бік і знову зануриться в сон. Дружина вже давно навчилася миритися з цими його нічними підйомами і частими відлученнями.
— Дякую тобі, Господи, за Джекі! — прошепотів він із глибоким почуттям любові й ніжності до дружини. Це не вона пішла добровольцем на флот, але без її терплячої любові й жертовності, що б він робив? І без відданості та вірності інших жінок, таких як Джекі, що б робив увесь флот?
Він вийшов зі свого невеликого трикімнатного будинку, не потурбувавши сон хлопчиків, сів у старий «Фольксваген Поло» — єдине, що вони з дружиною могли собі дозволити як другу машину, і рушив до Портсмутської військово-морської бази, до якої було їхати хвилин зо двадцять.