— Доброго ранку, сер! Дуже радий вас бачити. Прийшли подивитися, як на корабель потрапляють наші славні війська?
— Точно, Джорді! — Бушу було не до церемоній. — Ну, як твої передчуття?
— З чого хочеш почати? — Рей витер піт із обличчя тильною стороною долоні та показав у бік робочої групи, якою він керував.
— Про екіпаж або корабель можна не турбуватися. Вони зроблять все, що треба, і навіть більше. — Рей говорив тихіше, вочевидь не бажаючи бути почутим кимось іншим. — Але не обманюй себе, що все добре. Хлопці та дівчата не на жарт стривожені. Хоча ми й готуємо наш авіаносець як слід та працюємо на кожній вахті, навіть вночі... Але це справжній злочин — так економити гроші, щоб «Оплот» не мав достатньо місця для перевезення вертольотів на своєму борту! Лише Богу відомо, як все буде, коли запахне смаленим і морським піхотинцям на ньому терміново знадобиться транспорт. Навіть курсант-новачок, який лише день як вийшов у море, скаже, що судно, розроблене з такою скнарістю, — це смертельна помилка. І залишається тільки чекати неприємностей. Ну, а на додаток до всього скажу, що один із 23-х на ладан дихає та може потонути і без сторонньої допомоги. А так — у нас все в шоколаді! Вибач за ниття, але ти сам запитав.
— А що з 23-м? — запитав Буш.
— «Кент» годиться тільки для шкуродерні, — відповів Рей. — Мій приятель служить мічманом на ньому. І каже, що корабель зношений, як стара припортова повія, і давно потребує капремонту. Те, що я зараз кажу, суто між нами, бо ж не хочу підставляти дупу свого товариша... Коли «Кент» повертався в Портсмут наприкінці свого останнього плавання, капітан не ризикнув віддати команду «Повний вперед!», оскільки побоювався, що двигун «Кента» злетить у повітря. Шанси, що генератори і турбіни корабля дозволять йому обігнути Норт-Форленд, уперто зводяться до нуля. І тоді ми залишимося з одним протичовновим кораблем. А що буде, коли і 45-й вирішить здутися, не дійшовши до цілі? Тоді нас «матимуть» по-королівськи! Я-то сподівався на чотири 23-х. Та вистачило би і двох, але тільки не тоді, коли щось піде не так. А один корабель взагалі не в змозі нормально виконувати завдання.
— Дякую, Джорді, — мовив Буш спокійно. Він розумів, що отримав зараз прихований сигнал: бойовий дух екіпажу досить низький. — Але нічого не можна зробити! Флот не має резервів. Те, що відбувається зараз, не повинно було статися взагалі... або принаймні не в Європі. Ми досі потерпаємо через той божевільний аналіз 2010 року, коли ці зажерливі розумники вирішили, що ми вже не воюватимемо. Саме тому інші кретини з Міністерства оборони подумали: нам ніколи не доведеться формувати ще одну маневрову групу, а надто ж — так екстрено. Проблема в тому, що інші протичовнові кораблі або розосереджені по всьому світу і виконують завдання, або — в ремонті. Отже, ми просто зобов’язані зробити все, що можемо, Джорді. І хай допоможе нам Бог!
Три дні потому корабель Її Величності «Королева Єлизавета» з маневровою групою на чолі з контр-адміралом і його штабом покинув гавань Портсмута, щоб вирушити на війну. Моряки у своїх синіх парадних мундирах юрбилися на палубах, а схвильований натовп махав їм руками на березі.
Коли капітан другого рангу Джеймс Буш стояв на містку, він відчув клубок у горлі і прилив гордості: їхній могутній корабель велично і повільно йшов через води Спітхеда, перш ніж пройти повз форти Мартелло, побудовані для захисту Портсмута від французів, а потім увійти в Ла-Манш, прямуючи курсом інших великих кораблів.
Однак, незважаючи на душевний підйом і відчуття причетності до грандіозних діянь свого улюбленого Королівського флоту, невловиме передчуття чогось жахливого проникло в його серце. Він лише сподівався на те, що політики, адмірали й експерти з військового міністерства мали рацію, коли стверджували, що Росія не ризикне почати повномасштабну війну в Європі, яка напевне спричинить обмін ядерними ударами. Але історія засвідчувала протилежне. Тоді, у 1982 році, вчені мужі з Міністерства оборони теж запевняли, що варто лиш аргентинцям побачити маневрову групу, яка прямує до них, — і вони складуть зброю. Проте цього не сталося, чи не так?
19:00, понеділок, 22 травня 2017 року Національний центр управління обороною РФ (НЦУО), Москва
Спостерігаючи з балкончика за командним пунктом у Національному центрі управління обороною РФ, голова адміністрації президента Федір Комаров добре бачив, що командувач, генерал-лейтенант Михайло Філатов дуже занепокоєний.
«Що ж, цілком зрозуміло, чому Філатов хвилюється. Але ж йому треба якнайшвидше опанувати себе. Інакше, він може закінчити свою кар’єру начальником табору в Сибіру», — подумав Комаров, стоячи позаду президента, який перебував зараз в оточенні своїх радників — людей, що керували російською військовою машиною.
Унизу, в залі, сиділо безліч штабних офіцерів. Усі вони зараз чітко усвідомлювали, що за ними спостерігає людина, яка може визначити долю кожного з них одним лише словом. Військові сиділи за столами, розставленими концентричними колами, на яких працювали комп’ютери і стояли телефони системи засекреченого зв’язку. На стінах висіли інтерактивні екрани, на яких відображалися детальні карти прибалтійських країн, Балтійського моря, Північно-Західної Європи, Північного моря і Ла-Маншу. Деякі телевізори наживо безперервно транслювали цілодобові новини. Якби звук цих телевізорів був увімкнений, то всі присутні могли б не тільки бачити, а й чути какофонію репортажів схвильованих й збуджених телевізійних журналістів. Замість цього телевізори в повній тиші показували російських солдатів і військову техніку, які рухалися вулицями естонських, латвійських і литовських міст на очах у приголомшених і похмурих мирних жителів.
У цей же час російські офіційні канали висвітлювали абсолютно інше — сцени радісного привітання армії, в яких цивільні, мабуть представники російськомовної меншини, махали прапорами, кидали квіти і цілували непереможних солдатів матінки-Росії. На одному з екранів із написом «Russia Today» кадри сьогоднішньої війни чергувалися з чорно-білими кадрами наступу радянських військ у часи Другої світової війни.
Путін примружився від задоволення і кивнув Філатову:
— Отже, чого ви чекаєте? Я прийшов сюди дізнатися останні зведення і не збираюся сидіти у командному пункті цілий день.
Філатов глибоко вдихнув, пригладив і без того добре вкладене волосся та почав доповідати:
— Володимире Володимировичу, я радий повідомити вам, що наше армійське угруповання досягло повного і безперечного успіху! Завдяки ефективній операції маскування, зусиллям Сил захисту російського народу в Латвії, а також кібератаці латвійська держава лопнула як мильна булька. Наразі майже вся Латвія перебуває під контролем наших збройних сил. Їхній міжнародний аеропорт та авіабазу в Лієлварде захопила 76-а гвардійська десантно-штурмова дивізія. Командир дивізії тільки-но доповів, що його 23-й полк уже захопив Ригу. Ви, напевно, пам’ятаєте, що саме цей підрозділ відзначився три роки тому в Україні. Успішно просувається і 1-а гвардійська танкова армія — вона буде в Ризі десь за чотири години.
— А опір чинять, Михайле Миколайовичу? — поцікавився Путін в одягненого в солдатський камуфляж начальника генерального штабу Гареєва, ігноруючи Філатова.
— Латвійці билися завзято, але їхня армія мала лише п’ять тисяч солдатів регулярного війська і двадцять тисяч резервістів, та й то — багатьох із них ніколи не вчили воювати. Вони не мали жодних шансів. Добре, що в Латвії не було постійних озброєних підрозділів НАТО. Інакше вони повністю змінили б ситуацію.
— Тобто ніяких бойових дій сили НАТО не вели? — запитав Путін.
— Трохи не так, Володимире Володимировичу. Американці послали великий підрозділ, щоб підготуватися до прильоту F-16 в Лієлварде. Літаки встигли повернути назад, а от один з підрозділів приєднався до захисників бази. Вони билися хоробро. Ті, що вижили, — у нас в полоні.
— Переконайтеся, що з ними добре поводяться: вони будуть нашим козирем, якщо вестимемо переговори. Тому що все це може викликати негативну реакцію НАТО.
Путін задумався, безсумнівно обмірковуючи несподівану і неприємну інформацію, яку щойно почув. Потім він змінив тему: