Мак-Кінлі підняв руку, щоб показати Блеку, що він хоче пояснити:
— І найголовніше: тільки штаби зможуть швидко та якісно аналізувати всю інформацію, яка надходитиме, і давати накази діяти з огляду на обстановку. Таким чином, якщо німецький літак морської авіації або данський фрегат виявить російський підводний човен і повідомить про це своєму національному командуванню, то, звичайно, ця інформація дійде до «Королеви Єлизавети» або іншого нашого корабля в Балтійському морі, але... — генерал знизав плечима. — Скільки часу на це потрібно? Годину? День? Авіаносець повинен отримувати всю важливу інформацію миттєво, якщо ми хочемо, щоб він мав змогу швидко зреагувати. І навпаки, якщо один із кораблів супроводу «Королеви Єлизавети» виявить російську субмарину неподалік, то йому знадобиться протичовновий літак, який або відстрахає підводний човен противника, або втопить його. Наказ про такі дії повинен надходити за лічені секунди. Тож якщо в систему командування увійдуть додаткові національні штабні структури, час, необхідний для надання розпорядження, збільшиться до кількох годин. І це погано. Немає ніякого сенсу в усіх глибинних бомбах або ракетах світу, якщо вони діятимуть у невірному напрямку або не будуть готові до застосування в той момент, коли потрібні. Таким чином, найпростіше і найвірніше рішення — це управління з одного оперативного штабу всіма військовими ресурсами в Балтиці разом із бойовою групою «Королеви Єлизавети».
Грек кивнув, показуючи, що тепер все зрозуміло. Турецький офіцер похитав головою з легкою усмішкою: мовляв, невже треба було все це пояснювати? «Добре стукнути б ці дві голови одну об одну!» — подумав Мак-Кінлі і махнув Фрітцу рукою, щоб той продовжив свою доповідь.
— А тепер про наболіле — сухопутні війська. Певно, ви пам’ятаєте, сер, що в нас були серйозні проблеми з комплектуванням цього виду збройних сил, і про них говорили в березні цього року — на нещодавній конференції з формування глобальних підрозділів Альянсу.
Мак-Кінлі кивнув. Він добре пам’ятав цю жахливу конференцію.
— Усі запам’ятали ваші різкі та відверті слова, сер, — додав Гансен. — Ви тоді чітко заявили, що коли НАТО не створить сильні підрозділи швидкого реагування, то рано чи пізно зіштовхнеться з кадровими і добре підготовленими підрозділами супротивника...
— Усе правильно, — Мак-Кінлі зрозумів, куди хилить полковник, і тому перебив його. — Немає сенсу плакати над розлитим молоком, Фрітце. Не вдаватимемося в зайві подробиці. Я хочу знати точний стан справ у кожному підрозділі і те, що ви пропонуєте зробити для покращення ситуації. Тоді я донесу вашу думку про це керівництву збройних сил країн НАТО і зроблю коротку доповідь Головнокомандувачу, щоб і він розумів, які у нас тепер можливості.
За дві години після цієї виснажливої наради і кількох важких телефонних розмов із міністрами оборони Франції та Іспанії Мак-Кінлі сидів у розкішному кабінеті Головнокомандувача. Обидва чоловіки не могли відірвати поглядів від екрана великого плаского телевізора, розташованого між книжкових полиць. Канал CNN із вимкненим звуком показував кадри, на яких російські солдати організовували блокпости в містах країн Балтії.
Нарешті Мак-Кінлі перейшов до справи:
— Спочатку про погане, сер. Сухопутні сили швидкого реагування не готові до війни. Ви ж знаєте, вважалося, що Альянс може виставити проти будь-якого супротивника сорок тисяч солдатів і офіцерів, де провідною силою стане бригада спецназу з п’яти тисяч осіб. Але ми жили в світі мрій, — промовив він роздратовано. — Зараз ми не в змозі розгорнути навіть ці хвалені п’ять тисяч, що вже й казати про всі сорок. І проблема не у відсутності в нас людей — питання в тому, що вони розкидані по всій Європі.
— Я не впевнений, що розумію суть проблеми, Дейве.
— Ми зіткнулися з наслідками закриття внутрішніх європейських кордонів через емігрантську кризу. Узагалі-то, найважче для об’єднаної оперативної групи підвищеної бойової готовності — це транспортувати техніки та амуніцію через кордони. Наприклад, я чув, що для перевезення спорядження з Німеччини до Польщі із дотриманням при цьому всіх дипломатичних правил, знадобиться близько п’ятнадцяти днів. Це — результат боротьби з вільним пересуванням джихадистів Європою, обумовленої терактами в Парижі. Більше того, ми отримали інформацію, що албанські та хорватські підрозділи застрягли на угорському кордоні: прикордонники не дозволяють їм перетнути його через заходи, пов’язані з контролем над біженцями.
Головнокомандувач кивнув, але здавався дуже розлюченим. Провал спільної роботи Європейського Союзу та НАТО внаслідок діяльності країн Східного Середземномор’я завжди викликав у нього роздратування.
— Я розмовляв із представниками «Frontex» — агентства, що відповідає за координацію прикордонного менеджменту, — і не домігся жодних результатів. Ну і насамкінець: турки збираються накласти вето на будь-яку паралельну роботу з Євросоюзом, оскільки той визнав факт турецької окупації північної частини Кіпру. Звідси висновок: ми все робимо дуже повільно, а дещо і зовсім не здатні зробити. По суті, росіяни виконали прекрасну роботу, потопивши два натовських кораблі та знищивши підрозділ Військово-повітряних сил США в Лієлварде. Вони тим самим змусили всіх прогульників у раді підписатися під статтею 5. Але не житимемо ілюзіями: одна річ поставити свій підпис під документом, а зовсім інша — послати війська на війну з Росією.
Адмірал Макс Говард задумливо потер підборіддя:
— Хм, з огляду на те, що ти розповів, я не впевнений, що відправити якісь підрозділи на війну зараз буде хорошою ідеєю...
Мак-Кінлі погодився:
— Саме так. Інтернаціональна бригада солдатів із чотирнадцяти країн, які ніколи не тренувалися разом, не є бойовим підрозділом, здатним успішно виконувати визначені завдання.
— Гаразд, Дейве, гляньмо на ситуацію з позитивного боку. Я не впевнений, що ми здатні швидко зреагувати на агресію росіян на суші. І що вже пізно, як ти сам сказав, рятувати прибалтійські держави. Путін виграв цей раунд. Однак ми можемо мобілізувати сили союзників і відповісти противнику, якщо він спробує вдатися до ще якихось наступальних дій, — зупинити його, скажімо, в Польщі. Усе, що ми маємо зараз, — це військово-морські сили. Навіть тепер, коли члени НАТО погодилися на застосування статті 5, парламент деяких із них ще повинен ратифікувати це рішення. — Говард вочевидь натякав на те, що британський прем’єр залежав від підтримки Палати громад, а в Німеччині Бундестаг і Конституційний суд теж могли мати свій погляд на такі питання.
Мак-Кінлі спостерігав, як Головнокомандувач дивиться у вікно, і розумів, що той зараз переходить свій рубікон. І ось — рішення прийняте. Говард поглянув йому в очі.
— Я зараз думаю про нашого ворога, Дейве... Про Путіна, який сидить у Кремлі в оточенні невеликої купки своїх військових радників і відчуває напад параної, очікуючи атаку з нашого боку. Він сподівається, що зможе контролювати динаміку того, що розпочав. Він вважає також, а улесливі придворні запевняють його в цьому, що Росія здатна утримати захоплені країни, погрожуючи своїми системами С-400 і ядерними «Іскандерами», розташованими біля Калінінграда. І всі вони переконані, що ми не ризикнемо почати війну, прагнучи звільнити прибалтів.
— Він може навіть сховатися в бункері, вважаючи, що це дуже розумне рішення, — відповів Мак-Кінлі. — Але Гітлер думав те саме. Можливо, Путін, як і фюрер, вважає, що ця війна стане бліцкригом.
— Влучна аналогія, Дейве. Гітлер спочатку не збирався окуповувати Францію або вдиратися до Британії, але коли його солдати почали воювати, він побачив, що все йде як по маслу. Потім подумав: якщо розбити всіх ворогів ущент, то вони ніколи не зможуть оговтатися, щоб протистояти йому. Путін боїться не тільки ΠΑΤΟ — він параноїдально боїться, що у нього є лише два шляхи ногами вперед із Кремля: або смерть від старості, або куля в потилицю. Якщо він не хоче йти другим із цих шляхів, то має залишатися при владі в будь-який спосіб, а це означає, що йому треба ворушитися. І коли він пересвідчився, що захопити балтійські країни зовсім неважко, то що завадить йому направити свої війська у Варшаву або навіть у Берлін? Я думаю, Путін робить стару помилку, вважаючи, що будь-яка війна має логіку і він може контролювати її хід. Насправді, ніхто не в змозі контролювати динаміку війни, коли скринька Пандори вже відкрита. Шкода, що він не вивчав Клаузевіца.