Засідку було влаштовано, і всі зайняли свої позиції. Було зрозуміло: щойно солдати випустять ракету по Мі-24, яка здійснюватиме прикриття з неба, навіть недосвідчений оператор вмить переведе камеру в бік місця подій, і підбитий гелікоптер одразу потрапить в об’єктив. Ці кадри миттю з’являться у прямому ефірі й розлетяться по всьому світу, наче реклама. На сто відсотків можна бути впевненим, що присутні там спостерігачі зніматимуть подію на мобільні телефони. З огляду на технології двадцять першого століття, росіянам не вдасться завадити оприлюдненню цієї диверсійної операції.
В ідеалі, росіяни мають побачити, як падають два або й три гелікоптери. Вони почнуть панікувати, зосередяться на забезпеченні охорони WIP-персони, а тим часом команда сміливців швидко втече до запланованого місця зустрічі.
Зайнявши свою позицію в засідці, Морланд роззирнувся навсібіч. Команда кілька разів пройшла ті дії, що їх кожен мав виконати за планом, і тепер здатна була зробити все автоматично. Марина Крауя лежала за п’ять метрів він Морланда зі штурмовою гвинтівкою G36; її обличчя було розмальоване чорною та зеленою маскувальними фарбами, світле волосся зв’язане у хвіст і заховане під одяг. Решта підрозділу зайняла позиції по обидва боки від Морланда й пильнувала вузьку стежку в лісі, що вела до їхньої засідки. Всі були готові вмить застрелити будь-якого росіянина, що ступив би на цю стежку. На самій стежці причаївся Арчер. Вотсон був по праву руку від Морланда, позаду — Бредлі з кулеметом GPMG, що прикривав засідку спереду. Вайлд лежав трохи далі, він був готовий підірвати встановлені раніше протипіхотні міни й перетворити звичайну лісову стежку на справжнє пекло. Усі вони мали індивідуальні засоби зв’язку на випадок, коли щось піде не так. А якщо зв’язок буде втрачено, Вотсон запалить червоний фаєр, і це означатиме, що слід відступати до «місця зустрічі на непередбачений випадок». Морланд зауважив, що фаєр лежить поряд із Вотсоном, готовий до активації.
Час тягнувся дуже повільно. Морланд постійно поглядав на годинник, рахуючи хвилини до часу «Ч». І ось о дев’ятій двадцять він почув гул кількох гелікоптерів, що летіли із заходу в напрямку Риги. «Ймовірно, це вертольоти із журналістами та Мі-24 для прикриття, — подумав Морланд, — їм потрібно підготуватися до прибуття VIP-персони». Від нервового напруження йому почало зводити шлунок. «Усе якось нереально... Не можу повірити, що все це зараз відбувається зі мною». Тієї миті він дуже чітко зрозумів, що таке страх.
— Все гаразд, містере? — запитав старший сержант Карті, який був з уельських гвардійців і, до речі, інструктором Морланда у Сандхерсті. — Можете собі уявити, що коїться у головах інших бійців.
Тим часом у них над головами пролетів перший штурмовий вертоліт Мі-24 й почав кружляти, здійснюючи таким чином прикриття з повітря. Морланд повторював подумки, що росіяни не зможуть побачити їх у лісі, це неможливо. Так він намагався заспокоїти себе, щоб не відволікатися від пильнування місцевості навкруги. Якщо росіяни хоч щось тямлять у війні, вони мали б розставити своїх людей буквально всюди.
Коли годинник Морланда показав десяту годину ранку, почулося низьке гудіння пари гелікоптерів Мі-8. «Це вже, мабуть, він. Зараз цей вертоліт приземлиться».
Наступні кілька хвилин, здавалось, тягнулися вічність. Штурмовий Мі-24 все ще кружляв у небі. Мі-8 без пригод сіли біля Лігатне. Це означало, що WIP вже зійшов на землю, а Мі-24 пильнує з неба, здійснюючи прикриття. Пройшло ще хвилин з десять. Тільки-но Морланд устиг подумати, чи достатньо близько Мі-24 тримаються VIP-персони, щоб потрапити у телекамери, як почувся тріск, який не можна було ні з чим переплутати, — це злетіли ракети «Стінгер». Крізь густе гілля над головою Морланд побачив два яскравих спалахи і два сліди від реактивних снарядів у небі. Самі ракети йому роздивитися не вдалось, однак два потужних вибухи чітко дали зрозуміти, що ракети влучили в ціль.
— Два Мі-24 знищено... Йєеес! Ось вам, виродки! — крикнув Морланд, щосили розмахуючи від радості кулаками, наче лупцюючи когось невидимого в небі.
08:30, субота, 27 травня 2017 року Даунінг-стрит, 10, Вайтхолл, Лондон
У той самий час за дві тисячі кілометрів від Латвії, у Лондоні, Трев Вокер сидів із прем’єр-міністром Вільямом Спенсером у його робочому кабінеті на Даунінг-стрит, 10 і дивився по телевізору екстрений випуск новин по каналу BBC. Йшла пряма трансляція «Russia Today» з англійськими субтитрами, що дуже влаштовувало британців. Прем’єр-міністр і Трев Вокер спостерігали, як гелікоптер із російським президентом сідає на дах будівлі, схожої на бункер посеред лісу, у Лігатне. Його супроводжував доволі кремезний, щокатий командувач Західного військового округу. Двоє чоловіків підійшли до виставлених напоказ тіл загиблих так званих латвійських терористів, які начебто збили російський гелікоптер Мі-24.
Гості мовчки стояли, поки оператор знімав тіла, покладені в ряд, та розміщену поряд з ними зброю, знайдену біля цих загиблих.
Потім камера повернулася до президента, що дивився в її об’єктив холодним поглядом, аніскільки не збентежений понівеченими закривавленими тілами латишів.
Цієї миті Вокер спалахнув нестримним бажанням набити комусь із росіян пику, так сильно його зачепила ця сцена. Та, на відміну від Вокера, президент вів себе стримано й готувався дати інтерв’ю. Він трохи примружив очі, вираз його обличчя був сердитий.
Наступної миті в небі за спиною президента пролунало два потужних вибухи. Телеоператори, ніби за командою, одночасно повернули об’єктиви камер у небо, сфокусувалися на двох вогняних кулях і одразу ж почали супроводжувати камерами уламки гелікоптерів, що падали на землю.
Потім оператори повернули телекамери до президента, щоб відзняти його реакцію на шокуючу подію, яка щойно сталася в небі над їхніми головами.
Далі вони знімали роботу офіцерів охорони, які миттю зреагували на непередбачувану зміну ситуації. Двоє м’язистих охоронців повалили президента на землю й накрили його своїми тілами, щоб забезпечити максимально можливий захист.
Камера продовжувала знімати. Здавалося, що все на кілька секунд зупинилось. Нарешті солдати зі зброєю в руках почали озиратися навкруги і зайняли бойове положення, готові дати відсіч будь-якому нападнику. Однак їх ніхто не атакував. Журналісти попадали на землю і просто лежали, не знаючи, що робити далі. Охоронці почали підніматись, але пістолети ховати не поспішали. Піднявся і розлючений президент. Його одяг був брудний. Він лаяв своїх охоронців, намагаючись відштовхнути від себе одного з них, який все ще продовжував виконувати свій службовий обов’язок — прикривати президента власним тілом.
Вокер поглянув на прем’єр-міністра із задоволеною усмішкою на обличчі.
— Чорт забирай, ви зробили це! Вам це вдалося... Прийміть мої вітання.
Прем’єр-міністр посміхнувся у відповідь.
— Ми разом це зробили, чи не так? Ми показали цьому виродку, хто тут головний. Тепер залишилося дочекатися реакції ЗМІ...
Тим часом Вокер і Спенсер спочатку з подивом, а потім з неприхованою радістю спостерігали, як замурзаний президент у прямому ефірі кричить на своїх охоронців і на телеоператора, вимагаючи, щоб той припинив зйомку. І лише за хвилину охоронці відвели президента до бронетранспортера, щоб заховати від об’єктивів телекамер.
Та замість того, щоб вимкнути телекамеру, оператор почав знімати переляканих і принижених російських військових. Він навів об’єктив на два палаючих гелікоптери в лісі неподалік. Над ними піднімався дим, боєприпаси, охоплені полум’ям, почали вибухати. Складалося враження, ніби в лісі ведеться запекла перестрілка.
— Що ж, прем’єр-міністре, — нарешті озвався Вокер. — Ви хотіли видовища — ось воно, на екранах мільйонів телевізорів. Маєте якісь ідеї з цього приводу? Може, варто нагородити бойовим хрестом нашого героя? Чи, краще, хрестом за відвагу? Нагорода підніме бойовий дух наших співвітчизників і продемонструє, що Британія налаштована серйозно.