Тридцять хвилин потому президент вже сидів у білому халаті в зоні відпочинку. Його коханка, тридцятип’ятирічна струнка олімпійська чемпіонка з гімнастики, принесла йому склянку легкогазованого кисло-солодкого квасу, виготовленого із житнього хліба й приправленого м’ятою, — улюбленого напою росіян, що чудово допомагає збадьоритися після бані. Якщо закрити очі на події у Прибалтиці, статтю 5, яка вимагала вступу НАТО у війну після потоплення «Королеви Єлизавети» у Балтійському морі, президент чудово проводив вихідні на своїй дачі за сорок п’ять хвилин їзди на захід від Москви. Після обіду він залишив Кремль, зіграв партію в теніс із Комаровим, розслабився в бані й зараз відпочивав перед вечерею в передчутті нічної насолоди з коханкою.
Але спочатку — президентський брифінг через відео-зв’язок, що транслюватиметься із Національного центру управління обороною Російської Федерації, помпезної нещодавно зведеної будівлі у неосталіністському стилі, з якої віддавались всі військові накази. Замість генерал-лейтенанта Філатова, що зазвичай проводив ці брифінги, на екрані з’явилось татарське обличчя генерала Михайла Гареєва, очільника генерального штабу. З правого боку на екрані відображалися віконця з суворими обличчями інших членів цього Військового кабінету: перший помічник президента Російської Федерації, міністр оборони, міністр закордонних справ і керівник ФСБ. Зображення кожного з них транслювалося з їхніх кабінетів по всій Москві.
— Де той генерал, що схожий на італійського перукаря? — запитав президент.
— Він тут, Володимире Володимировичу, — відповів Гареєв. — Та я спершу хотів би сказати вступне слово, а потім підключити генерала та його колег для проведення більш докладного брифінгу.
Комаров був занепокоєний. Йому доповіли, що у Прибалтиці не все складається належним чином. І минулий президентський брифінг у Кремлі пройшов не так оптимістично, як попередні, адже на ньому обговорювалось чимало нагальних проблем. А тепер, оскільки сьогоднішній брифінг проводитиме Гареєв, слід чекати поганих новин. По-перше, лише він мав можливість говорити безпосередньо із президентом; по-друге, Воєнний кабінет хотів спершу дочекатись, поки президент буде готовий їх слухати на своїй дачі. Це означає, що йому особисто ці новини генералітет повідомити не наважився. А через відеозв’язок президент мав не надто загрозливий вигляд.
Щойно Гареєв заговорив, як Комарову стало зрозуміло з поведінки міністрів і старших радників, що позиції президента похитнулися порівняно з минулим тижнем.
— Загальна картина все ще на нашу користь, — почав Гареєв. — Західні держави розуміють, що будь-який напад на нас закінчиться ядерним контрударом. Хочу ще раз запевнити, що ваш наказ, Володимире Володимировичу, тримати субмарини із ядерною зброєю в повній бойовій готовності виконується, запуск ядерних ракет за необхідності відбудеться за скороченою процедурою. До речі, п’ять із них перебувають у морі. Разом вони мають на борту 80 ядерних ракет. Кожна ракета — це шістнадцять боєголовок. Кожна з наших боєголовок здатна знищити велике місто. Також у нас є стратегічні ракети. Триста п’ять міжконтинентальних ракет наземного базування, які несуть тисячу сто шістдесят шість боєголовок. І, нарешті, ми маємо невеликі ракети, зокрема «Іскандер», покликані знищувати конкретні військові цілі, хоча вони також спроможні стерти з лиця землі невеличке місто. Вони теж перебувають у готовності до запуску за скороченою процедурою. Ось чому ми переконані, що ситуація складається на нашу користь. Однак... — Він зробив паузу, щоб зібратися з духом, і перейшов, як зрозумів Комаров, до поганих новин. — Ситуація у прибалтійських країнах змінилась і дає дедалі більше приводів для занепокоєння.
Далі позбавленим емоцій голосом, як заведено в армії, Гареєв почав докладати, що Прибалтику охопило полум’я повстань і що Росія недооцінила гнів та рівень підготовки до бойових дій цих трьох держав, які знали, що рано чи пізно їм доведеться захищати свої території від російського вторгнення.
Потім він нагадав про подію, що підняла дух повстанців іще більше, ніж сам факт жорстокої окупації: провал президентського візиту до Лігатне, де він потрапив в об’єктиви телекамер на фоні падіння збитих повстанцями російських гелікоптерів. Це була добре спланована атака із протиповітряної засідки.
— Ми змушені визнати, Володимире Володимировичу, — вів далі Гареєв, — що після подій у Лігатне наша пропаганда, що стверджує про встановлення повного контролю над країнами Прибалтики, є непереконливою. Проти нас почало виступати навіть російськомовне населення. Багато з них приєднуються до лав повстанців і йдуть у ліси. Тож не дивно, що наші противники у ЗМІ можуть розповідати більш переконливі історії. Нам потрібна двоєдина стратегія у балтійських країнах. Паралельно із забезпеченням найсуворіших заходів безпеки ми маємо також розвивати економіку та соціальну сферу, щоб таким чином переконати прибалтів, що їм буде краще жити у складі Російської Федерації. Я вірю...
Президент підняв руку, спиняючи Гареєва. Це він мав бути головною персоною на цьому брифінгу, тож не збирався поступатися цією позицією своєму генералу.
— Михайле Миколайовичу, перш ніж ви продовжите, скажіть, у вас є якась інформація про людей, відповідальних за напад на мене та моїх військових, що трапився минулого тижня?
— Володимире Володимировичу, — відповів Гареєв, намагаючись повернутись до ролі суворого й абсолютно вірного прихильника президента. — Ми майже стовідсотково впевнені, що відповідальність за цей напад лежить на Латвійських силах спеціальних операцій, а допомагає їм, як ви добре знаєте, невеличкий британський військовий підрозділ. Наші люди у Великій Британії працюють над встановленням імен, однак їм стає дедалі важче діяти у цій країні. Численні радіоперехоплення свідчать, що ці терористи переховуються в лісах. Та, на жаль, на зв’язок вони виходять на дуже короткий час і відразу ж після зв’язку переміщаються в інше місце. Цей бісовий ліс просто гігантський, і там є де сховатись.
Комаров звернув увагу, що президент почервонів і поклав руки на стіл. Те, як саме він їх поклав, означало, що президент розлючений і ледве стримується, щоб не накричати на свого генерала, який намагається знайти виправдання своїй неспроможності спіймати нападників.
— Я хочу, щоб їх схопили. Михайле Миколайовичу, ви мене зрозуміли? — у голосі президента звучав гнів. — Я не дозволю британцям зробити з мене клоуна, а тим паче британським силам спеціальних операцій. Вам ясно?
— Ми вважаємо, що напад був здійснений не британськими силами спеціальних операцій, — спокійним тоном вів далі Гареєв. — У нас є інформація про команду із п’ятьох піхотинців на чолі з капітаном. Це британські інструктори, що прибули до Латвії для допомоги у боротьбі за її звільнення. І наразі нам достеменно відомо, що вони пішли в ліси разом із Латвійськими силами спеціальних операцій.
Було б ще нічого, якби винуватцями приниження президента виявилися елітні британські сили спеціальних операцій; принаймні, це могло бути бодай якимось виправданням. Та оскільки виявляється, що цей напад вчинили звичайні піхотинці, то знайти переконливі пояснення буде дуже непросто. Комаров також зауважив, що інші учасники конференції не проявляють жодних емоцій, очевидно, завмерли в очікуванні наступної хвилі гніву від президента.
— Якщо це не спецпризначенці, то їх буде легко спіймати. Доставте мені цього капітана, бажано живим.
Комаров побачив, що президент заспокоївся.
— Михайле Миколайовичу, я дуже здивований. Ви насмілилися, дивлячись мені в очі, сказати, що звичайні піхотинці безкарно напали на президента, і вже цілий тиждень минув, а ви все ніяк їх не спіймаєте.
Генерал Гареєв, мабуть, зрозумів, що трохи перегнув палицю, тому його тон став тепер навіть заспокійливим.
— Володимире Володимировичу, я з вами повністю погоджуюсь. Ця подія не залишиться без уваги. Я передам справу Вронському — майору спецназу. Він добре знає ці місця, і в нього там є гарно налагоджені зв’язки. Британський капітан буде його ціллю номер один.
Президент кивнув. Отже, він остаточно заспокоївся. Гареєв продовжив доповідати про Прибалтику. Придушення наростаючого повстанського опору потребує дедалі більшого залучення військових ресурсів. Оскільки, за попередніми оцінками, в ліси пішли десятки тисяч чоловіків і жінок, щоб приєднатися до партизанського руху (наслідуючи приклад боротьби «лісових братів» у 50-і роки) та дати бій окупантам, російським генералам довелось перемістити військових з інших областей для підкріплення своїх позицій у Прибалтиці. Довелось оголити військові сили в Україні, на Південному Кавказі та у Криму, хоча й цього виявилось недостатньо. Гареєв був добре поінформований.