— Щоб придушити цей заколот, нам потрібно підключити всіх військових, які перебувають неподалік від Прибалтики. І негайно. Ці повстанці добре знаються на партизанських методах ведення війни, тож, щоб вирішити це питання, діяти слід швидко, інакше ми ризикуємо втратити всі три прибалтійські країни. Будь-який новий успіх повстанців дає їм дедалі більше надії на перемогу, а отже, до їхніх лав приєднується все більша й більша кількість новобранців. — Гареєв глянув на зображення президента на телеекрані. — І я переконаний, що вам, Володимире Володимировичу, це ні до чого.
Комаров дуже добре зрозумів слова генерала про актуальні загрози: або президент переможе повстанців, або його лідерський авторитет серйозно похитнеться. Коли вже президент втягнув Росію у війну, щоб захопити колишні радянські республіки, то мусить довести справу до кінця. У разі невдачі люди, що підтримали його, сподіваючись на відновлення колишньої національної могутності, відвернуться від глави держави і не пробачать йому злочин втрати своєї надії.
— То що ви пропонуєте, Михайле Миколайовичу? — запитав президент у Гареєва.
— Мені потрібні військові з Калінінграда, — прямо відповів генерал. — На двох стільцях нам всидіти не вдасться. Або надійний Калінінград, або втрата Прибалтики. Як я вас раніше інформував, ми перекинули частину наших сил з України, та цього замало. А ще більше людей відправити з України ми не можемо, адже тоді українці почнуть нас відтісняти. Якщо ми зробимо хоч один крок назад у цій країні — нам вже ніколи не повернути своїх позицій. Проте найбільша загроза надходить саме з Прибалтики, а це означає, що основні сили необхідно перекинути туди. Калінінград загалом у безпеці, всі сили я звідти не заберу, там залишиться достатня кількість гарнізонів. Місцеве населення — переважно росіяни, вони вірні Батьківщині, тож за цей регіон ми можемо не хвилюватись.
— Які новини щодо НАТО? — Традиційне питання, яке президент задає на кожному брифінгу.
— Без змін. Загрози від НАТО? У них жодних шансів. По-перше, вони досі становлять собою розрізнені сили, а поки це так — Альянс не зможе завдати нам серйозного удару. По-друге, якби навіть він і мав необхідні сили, то не наважився б нанести удар по російській території.
— Євгене Сергійовичу, щоб підкріпити слова генерала Гареєва, хочу вас запитати: НАТО знає, що за будь-яку спробу атаки, спрямованої на нашу територію, вони отримають у відповідь ядерний удар? — звернувся президент до міністра закордонних справ.
— Звісно, вони це знають. Ми повідомили відповідними дипломатичними каналами, що ви не будете вагатися, приймаючи рішення про використання цього виду зброї в разі атаки НАТО на Прибалтику чи іншу територію Росії, — спокійно, як годиться професійному дипломату, відповів міністр закордонних справ.
Поряд із ним на екрані були помічник президента, а також керівник ФСБ — вони обидва кивнули головою на знак згоди.
— Хочу ще додати, — продовжив міністр закордонних справ, — просто щоб ви, Володимире Володимировичу, розуміли: ми донесли всьому світу, що Прибалтика — це знову територія Росії.
— Добре, Михайле Миколайовичу. Ви можете ризикнути і забрати сили з Калінінграда... Але я хочу, щоб до кінця цього місяця з повстанням у Прибалтиці було покінчено. Ви мене зрозуміли?
— Зрозумів, — відповів Гареєв.
— І щоб цього британського капітана доставили до мене в Москву.
Комаров клацнув кнопку на пульті — телевізор вимкнувся. Президент мовчки відкинувся в кріслі й замислився. Тепер Комаров бачив перед собою людину, яка зовсім недавно думала, що контролювала все, однак тепер вона своїми діями запустила надто складні процеси, щоб їх можна було втримати під своїм контролем. Інформаційна війна йшла не зовсім за планом. Два потоплених судна НАТО біля Риги та американські льотчики, збиті над Лієлварде, були подані як прикра помилка. А ось потоплення «Екернфьорде» так розлютило Німеччину, що вона вперше за багато років відступила від послідовного пацифізму. Ця країна не тільки згадала, що вона теж на щось здатна, а й почала агітувати за активізацію заходів щодо реалізації гарантій колективної безпеки. Несподіваним для Росії наслідком стало підписання країнами-членами НАТО статті 5. Щоправда, сам по собі цей факт нічого не значить. Жоден європеєць, за винятком британців, більше не мав ілюзій щодо своєї участі у світовій політиці в ролі серйозних гравців. Європейці втрачали контроль над ситуацією швидше, ніж повія скидала білизну, а це не надто схоже на підготовку до якихось серйозних наступальних дій. Та поразка президента біля Лігатне багато змінила, а отже, президент мав адаптувати свої плани до нових обставин.
Коли Велика Британія підписала статтю 5, корабель Її Величності «Королева Єлизавета» автоматично став законною ціллю. Однак на борту цього флагманського судна були журналісти та телеоператори з різних країн, і більшість із них загинули внаслідок атаки. Медійники пливли і на сусідніх кораблях. Тож неочікуваний торпедний удар по авіаносцю у спокійний безхмарний день потрапив в об’єктиви телекамер і розлетівся по всьому світу. Оператори зафіксували і численних потопаючих, і їхні передсмертні крики. Жителі західних країн з жахом уявляли собі власних синів і доньок, які могли б опинитися на місці жертв.
З цього моменту кожен корабель НАТО і кожна військова база по всьому світу перебували у повній бойовій готовності, вважаючи удар з боку Росії ймовірним. В газетах і телепередачах велись нескінченні дебати щодо законності цього нападу. Люди, які раніше взагалі нічого не чули про НАТО, не кажучи вже про статтю 5, тепер уважно вслухались у випуски новин і різноманітні телешоу, де експерти обговорювали важливість підписання цієї статті. І все це через те, що президент надто образився за поразку біля Лігатне й наказав помститися британцям, потопивши їхній флагманський авіаносець.
Холоднокровний, прагматичний політик на його місці не звертав би уваги на це судно, хай би воно собі плавало. І нехай собі британці граються у військові ігри істотно скороченою та недофінансованою армією. Західне занепокоєння поступово стихло б, і ніхто більше не заважав би Росії придушувати бунт прибалтійських народів. А тепер посаду прем’єр-міністра Великої Британії обійняв новий політик, який, на відміну від свого попередника, серйозно налаштований помститись. Палата громад проголосувала за імплементацію статті 5, щоб вступити в бій за Прибалтику. Та якби не інцидент із «Королевою Єлизаветою», цю статтю ніколи б не прийняли.
Тепер тільки лінивий британець не говорив про повернення до часів бліцкригу 1940 року. Та ще більший подив викликала реакція колишніх німецьких пацифістів. Реакція Бундестагу та Конституційного суду була дуже войовничою, і, звісно, стаття 5 теж була ратифікована. Також скидалося на те, що Америка разом із її новим президентом переорієнтується із Азіатсько-Тихоокеанської сфери впливу назад, до радикальних рішень з питань європейської оборони. Президент Сполучених Штатів провела належну церемонію із повернення тіл загиблих американців та ув’язнених на авіабазі у Лієлварде. Таким чином вона з певними нотками провини віддала їм шану і провела межу невороття. У Москві та Санкт-Петербурзі серед інтелігенції, яка ще не так давно була доволі лояльною до президента, почали ходити чутки, хоч наразі дуже-дуже притищені, що все це відбувається через втрату президентом самоконтролю після того, як він став посміховиськом перед телекамерами.
А тепер президент віддає наказ генералу Гареєву доручити майору Вронському — головному російському оперативнику в Латвії, відповідальному за полювання на «лісових братів», зайнятись пошуком якогось британського капітана піхоти. Це була пересічна людина, яку важко назвати навіть пішаком у цій смертельній грі в геополітичні шахи, в яку було втягнуто всю Європу. Тепер для Комарова ще більше ставало очевидним, що чутки в колах інтелігенції небезпідставні. Він розумів, що президент і справді все більше втрачає відчуття ситуації, а разом із ним і свій вплив. Помічнику президента це було прикро усвідомлювати, адже це означало, що він і сам опиниться у скрутному становищі, якщо його шеф і далі прийматиме невірні рішення.