Займаючи очікувальну позицію, яка була тепер такою звичною, він чув тихе шарудіння — всі решта робили те саме, що й він, безшумно, методично, професійно. За кілька хвилин не стало чутно жодних звуків. Ліс затих; чути було тільки, як ухкає сова та дикий кабан риє землю, шукаючи їжу в підліску.
Та хоча Морланд страшенно втомився і хотів спати, тепер, коли їхня мета була так близько, він продовжував прислухатись до кожного звуку, який міг означати, що місце їхнього перебування викрито. Як він не намагався переконати себе, що все це лише уява, але перед його очима стояло обличчя командира російського загону спецпризначення, його пильний погляд, коли Морланд, утікаючи, пронісся повз нього на задньому сидінні мотоцикла у перших ранкових променях. Середній на зріст, віком трохи за тридцять, коротке темне волосся, зелена камуфляжна форма без знаків розрізнення. Це був той самий чоловік, який влаштував бунт у Ризі, який розмовляв по радіо перед пострілами снайперів по натовпу у Верманському парку, який холоднокровно віддав наказ вбити тих молодих дівчат. Морланду вистачило лише одного погляду, а коли вони нарешті зупинилися біля наступної схованки, він перевірив фото у своїй камері. Так, це був, безсумнівно, той самий чоловік.
І вкотре зринула думка: чому цей росіянин керував засідкою в лісі замість того, щоб займатися чимось більш важливим, що відповідало б його явно високому званню і становищу? «Може, — думав Морланд, — у мене параноя через страх, втому та той єдиний погляд?» Тепер йому вже здавалося, що росіяни шукають саме його. А якщо це так, то чи відстежують вони їхній шлях, як робили досі? Коли цей командир спецпризначенців зміг один раз знайти їх посеред лісу, то чи не зможе він зробити те саме вдруге? Може, саме зараз він розставляє на них тенета?
Вони міняли сховища, ніколи надовго не затримуючись, щоб не залишати слідів свого перебування — протоптаних стежок у лісі, сміття та відходів життєдіяльності, всього, що могло видати їх переслідувачам, які мали не лише відповідне бажання, а й досконале спорядження. Деякі криївки розташовувалися так глибоко під землею, що навіть новітні безпілотники з тепловими пошуковими системами не могли б їх виявити. І після того, як їх ледь не захопили, бійці продовжували весь час рухатися.
Так само обережно і нечасто вони користувалися радіозв’язком, завжди відходячи на певну відстань від сховища, перш ніж передати інформацію та отримати накази: капрал Стів Бредлі, радист-новозеландець з позивним «Ківі», наполягав, щоб трансляції радіопередач не були занадто довгими. Морланд ніяк не міг заспокоїтись: його не покидали тривога і страх, причини виникнення яких він не в змозі був собі пояснити. Щоб не турбувати товаришів, він вирішив нікому не говорити про свої відчуття. Всі й так перебували у страшенній напрузі. Тижні, проведені у засідках, постійні швидкі зміни місць базування, щоб не дати переслідувачам себе вистежити, довели людей до межі.
Все стихло, час трохи поспати, довірившись варті. Морланд змусив себе розслабитися, відчув сморід брудної форми і немитого тіла. «Ми таки здичавіли», — подумав він. Неголені бороди, сплутане брудне волосся, всі худі від примітивної сухої їжі, яку їм дали литовці та латиші і якої ставало дедалі менше. Та це не мало значення, звичайно. Вони всі смерділи й не помічали того. Власне, навіть якби й помічали, то все одно не милися б, бо запах мила міг видати їх ворожій варті або привабити диких звірів.
Його хлопці вміли впоратися із труднощами: врешті-решт, вони досвідчені солдати та розвідники, тож робили, хоч і бурчали. Литовці, як і латиші, почувалися природно в таких умовах. Але, на його подив, справжньою зіркою виявилася Крауя! Вона терпляче зносила всі негаразди, ходила у розвідку, коли наставала її черга, уважно спостерігала за місцем розташування бункера з ракетами. Більше того, виявилося, що, незважаючи на характерну латвійську стриманість, вона має гарне почуття гумору, здатна підтримати жартівливу розмову з найдотепнішими із солдатів.
Проте Морланд прогнав думки про Марину Крауя; зараз треба було ще раз проаналізувати все, що їм доведеться робити завтра. Вранці треба буде пройти п’ять кілометрів лісом до кінцевого місця зустрічі. Потім зайняти позиції біля зони висадки американського загону спеціального призначення, який мав спуститися на парашутах з великої висоти, орієнтуючись на радіолокаційний сигнал, що його подасть Лукша. Після з’єднання з американцями оперативний загін має позначити зону приземлення вертольотів із повітряним десантом. Потім йому потрібно буде провести американців у зону до бункера з урахуванням даних розвідки про огорожу та мінне поле.
Від думки про наближення до меж зони Морланду стало холодно й тісно під серцем, його охопив вже знайомий тваринний страх. Одного разу вони ризикнули це зробити, і їм пощастило. Повернутися знову до смертельного сталевого кільця — означало випробовувати долю. Але він заспокоїв себе, подумавши про те, що їхня робота буде завершена, щойно вони проведуть десантників до огорожі. Потім американці вже самі будуть робити те, задля чого прибули. Проте із власного досвіду Морланд знав, що навряд чи все піде саме так, якщо почнеться стрілянина. Дуже рідко вдається зробити все за планом. Однак він був упевнений в одному: зараз нічого не можна змінити. Тож заплющив очі й заснув у глибокій м’якій купі торішніх соснових галузок.
13:30, субота, 8 липня 2017 раку Штабквартира Калінінградського оборонного району, Калінінград
Майор Анатолій Миколайович Вронський енергійним військовим кроком увійшов до тимчасового офісу генерал-полковника Аркадія Васильовича Кіркорова, командувача військ Західного військового округу, людини, що відповідала за придушення балтійських заворушень. Вронський відсалютував і завмер по стійці «струнко», чекаючи, доки генерал заговорить першим. Він вже приготувався до нового прояву люті, схожого на той, що стався п’ять тижнів тому під час доповіді генералові в Санкт-Петербурзі про провал операції з нападу на табір британської партизанської команди. Генерал Кіркоров, який отримав наказ президента Путіна контролювати захоплення британських терористів, вибухнув від люті, коли Вронський назвав причиною провалу нападу погану дисципліну, неналежне навчання та поводження зі зброєю призовників з улюблених мотострілкових військ генерала. Вронський не сумнівався, що, якби не особистий наказ Путіна, він би вже був заарештований.
Майор стояв мовчки і дивився просто на стіну над голеною, гладенькою, як куля, головою генерала, який саме розбирався з розкладеними на столі паперами з надсекретною інформацією. Вронський знав, що ключ до виживання в подібних ситуаціях, незалежно від того, хто ти — орденоносний офіцер загону спецпризначення чи наймолодший призовник, полягає в тому, щоб у жодному разі не зустрітися поглядом зі старшим за званням.
Із власного досвіду майор знав, що з такими особами, як Кіркоров, дуже нелегко мати справу. Людина старого радянського гарту, він вперше потрапив у поле зору керівництва ще в Афганістані у 1980-і роки, коли застосував техніку випаленої землі, вбиваючи моджахедів в Панджшерській долині, незважаючи на жертви серед цивільного населення. Згодом така ж жорстока тактика, яку він використовував уже як командир мотострілецького полку в чеченських війнах, гарантувала йому подальше просування по службі. Свого часу він із гордістю описував, як «запроваджував дисципліну на території Чеченської Республіки», знищуючи тисячі чоловіків, жінок і дітей та перетворюючи її столицю, місто Грозний, на суцільні руїни, як це сталося зі Сталінградом у часи Другої світової. Після цього в спадщину мусульманському населенню Кавказу залишилась ненависть до Росії. Ця ненависть дуже ускладнила новому поколінню російських спецпризначенців, таким як Вронський, завдання зі створення серед місцевого населення мережі інформаторів, завдяки якій вони мали викорінити та знищити усіх повстанців.
Тепер генерал робив те саме у країнах Балтії. Однак зараз Вронський не переймався цим. Він був зосереджений тільки на тому, щоб схопити цього британського офіцера. В разі успіху він отримав би подяку від президента Путіна. А в разі поразки... Він не хотів навіть думати про це. За його планом, спецпризначенці мали влаштувати хитромудру засідку і чекати на команду. Проте у майора з’явилася тривожна підозра, що генерал волів би просто розбомбити усю територію разом із англійцями. А це було зовсім не те, що наказав президент.