— Диви, мамо!
Містер Греггс озирнувся, але не побачив нікого: тільки «болотяний чорт» плямкав, сидячи в твані, а ота велика чорна саламандра, отой Андріас, зіпершись передніми лапками на край басейну, крутив тулубом. «Це мені причулося», — подумав містер Греггс і знову замахав віником так, що аж свистіло.
— Диви, саламандра, — знову промовило ззаду.
Містер Греггс рвучко обернувся; на нього дивилася, кліпаючи нижніми повіками, чорна саламандра, отой Андріас.
— Бр-р, яка бридка, — сказала вона несподівано. — Ходімо звідси, любчику.
Містер Греггс аж рота роззявив з подиву.
— Що?
— А вона не кусається? — рипіла саламандра.
— Ти… ти вмієш… говорити? — промимрив містер Греггс, не вірячи своїм вухам.
— Я її боюся, — вимовила саламандра. — Мамо, а що вона їсть?
— Скажи «добридень», — звернувся до неї приголомшений містер Греггс.
Саламандра завихляла тулубом і прорипіла:
— Добридень. Добридень. Добридень. Можна дати їй булочку?
Містер Греггс розгублено застромив руку в кишеню й витяг звідти шматок булки.
— На.
Саламандра взяла булку лапкою й заходилася обкусувати її.
— Диви, саламандра, — вдоволено рохкала вона. — Тату, а чого вона така чорна?
Раптом вона пірнула й вистромила з води саму голову.
— А чого вона в воді? Чого? Фе, яка бридка!
Містер Томас Греггс розгублено почухав потилицю.
«Ага, це вона повторює те, що чує від людей!»
— Скажи «Греггс», — спробував він.
— Скажи «Греггс», — повторила саламандра.
— Містер Томас Греггс.
— Містер Томас Греггс.
— Добридень, сер.
— Добридень, сер. Добридень. Добридень, сер.
Здавалося, саламандра не може наговоритись; але Греггс не міг більше придумати, що їй сказати: містер Томас Греггс не був дуже красномовною людиною.
— Ну, помовч уже, — сказав він. — Ось я впораюся, тоді вчитиму тебе говорити.
— Ну, помовч уже, — пробурчала саламандра. — Добридень, сер. Диви, саламандра. Вчитиму тебе говорити.
Треба, сказати, що адміністрації зоопарку не подобалось, коли доглядачі навчали підопічних тварин усяких штук; ну, хай іще слон — то інша річ, але решту тварин тут держать із освітньою метою, а не для циркових вистав. Тому містер Греггс затримувався у відділі саламандр здебільшого потай, коли там уже нікого не було. А що він був удівець, то ніхто не дивувався, що він так часто сидить на самоті в павільйоні земноводних. У кожної людини є якісь свої вподобання. До того ж у відділі саламандр бувало небагато відвідувачів; то крокодил тішився чималою популярністю, а дні Andrias’a Scheuchzeri минали майже в самотності.
Якось на смерканні, коли павільйони вже зачинялися, директор зоопарку сер Чарлз Віггем обходив деякі відділи, щоб пересвідчитися, чи все там гаразд. Коли він ішов відділом саламандр, у одному басейні захлюпотіло і хтось промовив рипучим голосом:
— Добривечір, сер.
— Добривечір, — сторопіло відповів директор. — Хто там?
— Пробачте, сер, — сказав рипучий голос. — Це не містер Греггс?
— Хто там? — знову спитав директор.
— Енді. Ендрю Шейхцер.
Сер Чарлз підійшов до басейну. Там була тільки саламандра: вона сиділа нерухомо, випроставши тулуб.
— Хто тут говорив?
— Енді, сер, — відповіла саламандра. — А хто ви?
— Віггем, — сторопіло вимовив сер Чарлз.
— Дуже радий, — чемно сказав Andrias. — Як ся маєте?
— Що за чортівня! — загорлав сер Чарлз. — Греггсе! Чуєте, Греггсе!
Саламандра стрепенулась і вмить сховалася під водою. До відділу вбіг засапаний, стривожений містер Томас Греггс.
— Слухаю, сер?
— Греггсе, що це означає? — накинувся на нього сер Чарлз.
— А що сталося, сер? — розгублено промовив містер Греггс.
— Оця саламандра говорить!
— Вибачте мені, сер, — скрушно заблагав містер Греггс. — Не можна так робити, Енді. Я тобі вже тисячу разів казав, щоб ти не докучав людям своїми балачками. Пробачте мені, сер, більше такого не буде.