І це ледь не сталося.
Після переведення Біллі я спробував провідати його, але новий лікар (до речі, без права роботи в психіатрії) дуже грубо мені відмовив — мабуть, таким чином проявлявся його страх, що я можу щось дізнатися.
Восени 1979 року Бюро інформації Ліми влаштувало день відкритих дверей у клініці, і я записався на екскурсію. Спочатку мою участь підтвердили, але пізніше повідомили, що доктор Льюїс Лінднер скасував перепустку, а моє ім’я внесли в список заборонених у кожному відділенні клініки.
30 січня 1980 року я отримав записки Біллі про те, що з ним відбувалось у клініці, а також лист він іншого пацієнта, який за кілька днів до цього телефонував мені.
Шановний сер!
Після того як ми з вами поговорили по телефону, я вирішив переписати свій лист. Дозвольте я одразу перейду до головного. За добу після того, як Біллі зустрівся зі своїм адвокатом, його перевели з корпусу № 5 у корпус № 9. У дев’ятому набагато жорсткіші умови. Рішення про це ухвалили на щоденній нараді персоналу. Біллі був шокований, але впорався із цим…
Тепер мені з Біллі вдається зустрітися лише в зоні відпочинку. Він розказав, що на нього дуже тиснуть: заборонили всі відвідування, листи й телефонні дзвінки, поки він не звільнить своїх адвокатів. Йому також наказали припинити роботу над книжкою [яку пише цей автор про його справу] та всіляко залякують. (Мене теж звинуватили в тому, що я допомагаю Біллі з книжкою — так я зрозумів, що ці люди не хочуть публікування.)
Сподіваюсь, я був вам корисний. Якщо я можу ще чимось допомогти, будь ласка, звертайтеся.
Я видаляю чи змінюю імена пацієнтів, сусідів, медсестер, наглядачів, охоронців і деяких молодших працівників, які з’являються в історії Біллі, щоб зберегти їхню конфіденційність.
Адвокат Біллі подав протест, тож згодом мені зателефонував заступник генерального прокурора й повідомив, що я знов можу відвідувати Біллі.
Оскільки доктор Лінднер не відповів на мій офіційний лист із проханням розповісти своє бачення подій у Лімі, я маю вказати використані джерела інформації. Опис його зовнішності та виразу обличчя я роблю на основі власного враження — я був присутній на судових засіданнях, куди його викликали. Опис сцен, де він фігурує, я наводжу за розповіддю Міллігана про їхні зустрічі. Дії Лінднера стосовно Біллі я передаю з медичних звітів або ж з його власних слів. Нарешті, моя оцінка його як психіатра ґрунтується на думках інших спеціалістів, які я знайшов у газетних статтях та інтерв’ю (наприклад, у «Плейн Ділер» від 19 серпня 1980 року).
У третій статті із циклу «Інспекція державної клініки Ліми» наводиться цитата директора Департаменту психічного здоров’я Тімоті Моріца, який визнає, що багато пацієнтів скаржаться на відсутність терапії, але пояснює це тим, що через географічне розміщення в Лімі нестача кваліфікованого персоналу…
«Крім того, він [Т. Моріц] також зазначив, що не всі співробітники клініки наразі мають потрібну кваліфікацію. Наприклад, директор Льюїс Лінднер має диплом лікаря, але не психіатра. Рішення про призначення Лінднера на цю посаду Моріц виправдовує тим, що той, за його словами, хороший лікар. „У нас був вибір: або доктор Лінднер, або ніхто. Інших претендентів не було…“»
За словами Моріца, рівень зарплати, який пропонує держава, не дозволяє взяти кращих спеціалістів. Він не має права пропонувати психіатру більше 55 тисяч на рік — а це набагато менше, ніж на аналогічній посаді деінде. Через це кваліфікованих кадрів у Лімі менше, ніж хотів би Моріц, а значить, у відносно некваліфікованих наглядачів широкі повноваження…
Протягом більшої частини цього періоду ми з Біллі не мали можливості спілкуватися. Йому не дозволяли без нагляду користуватись олівцем і папером, а час для письма під наглядом був обмежений. Біллі сприйняв це як виклик і завжди знаходив спосіб робити записи про події в стінах Ліми. Внутрішні діалоги особистостей, почуття та дії — усе це я взяв із таємно зроблених записів Біллі, які мені пересилали різні його відвідувачі.
Інший погляд на події ґрунтується на щоденнику Мері, який я прямо цитую. Ця сором’язлива жінка познайомилася з Біллі, коли теж була пацієнткою Афінського центру, а після переведення Біллі вона відвідувала його щоразу, як знаходила спосіб дістатися з Афін у Ліму. Зрештою вона винайняла собі кімнату неподалік від клініки й почала ходити до нього щодня. Усі спостереження, розмови з Біллі та свої почуття вона записувала у щоденник. Я вдячний їй за дозвіл публікувати значну частину її записів, завдяки яким стали відомі неймовірні події.