— Ти часом не мене шукаєш? — задерикувато спитав ангел. — Я подумав, що тобі потрібна допомога.
Він знявся зі свого місця й полинув до Фабіана. Десь між двома каплицями він раптом завмер і опустився додолу. Потім гайнув до тієї каплиці, що містилася ліворуч. Вона була стара, але кам’яний саркофаг, що стояв у ній, був іще старіший. То була гробниця лицаря Вовка. Засновникові міста годилося мати найпомітніше місце в церкві.
Фелікс відчинив залізні ґратки, які оточували каплицю, зайшов досередини й зупинився біля великого саркофагу. Перед саркофагом стояв якийсь глобус із кованого заліза, навкруг якого вилося кільце з маленьких свічечок. Вони були загашені.
Фелікс озирнувся на Фабіана.
— Чого ці свічки не горять? — суворо спитав він.
Фабіан ковтнув слину.
— Ну… я не знаю, — почав він. — Наскільки мені відомо, вони горіли сьогодні під час відправи.
— Але тепер їх загасили, — сказав Фелікс. — Ми цього не допустимо! Вони повинні весь час горіти. Lux![3]
Він зробив стрімкий жест рукою, і довкруж глобуса на кожній свічечці спалахнули маленькі пломінчики. Фелікс пухкенькою ручкою обережно поплескав по саркофагу і вдоволено вміхнувся.
Здивований Фабіан не відставав од нього. Який зв’язок був між ангелом і лицарем Вовком? Феліксове обличчя було викарбувано на барельєфі водограю, а тут він поводився так, ніби стояв біля гробниці того, кого добре знав.
Понад гробницею витали в повітрі два дивовижні ангели в багряних сорочечках. Витріщивши очі, вони пильно дивилися поперед себе. Що вони бачили?
Фелікс обернувся назад, щоб вийти з каплиці. Потім він кинув погляд на тих двох ангелів і підняв руку до чола, мовби таким чином привітався. Тоді він підійшов до каплиці з протилежного боку. Вона була така ж стара, як і каплиця Вовка, але зовсім інакша. Всередині в ній стояв красивенний мармуровий саркофаг, оздоблений скульптурами та орнаментами. Здавалось, що на нього не пожаліли коштів — і досі блищало облупане золото і всюди витали ангелята. Тут не було ніякого глобуса зі свічками. Фелікс зітхнув і скрушно стенув плечима.
— Так, так, — мовив він. — Порожній він є і порожнім лишиться, достоту як і той, хто мав би тут лежати.
Фабіан здогадався, про що говорив Фелікс. Це була порожня гробниця графа Фенріса, і, власне кажучи, їй із багатьох точок зору аж ніяк не годилося б стояти в церкві. Граф Фенріс доводився лицареві Вовку двоюрідним братом, це саме він зловжив його довірою і ледь не занапастив місто. За Вовкової відсутности він витратив силу-силенну грошей на спорудження для себе розкішної монументальної гробниці, а щоб заплатити за все, обіклав міщан непомірними податками. Повернувшись додому, лицар Вовк вигнав графа Фенріса з міста й заборонив ховати його в гробниці, на яку той угатив стільки чужих грошей і зусиль. От тепер і стояли ті дві каплиці з гробницями одна навпроти одної, як символи добра і зла.
Фелікс і не намагався зайти до цієї каплиці. Він мимохіть привітався з ангелами на стелі й обернувся до вівтаря. Там він звів погляд на архангела Михаїла, ударив п’ятами й віддав честь.
Потім він підійшов до ризниці, сплюнув на мізинець, намалював ним над шпариною для ключа якусь зірку і вказівним пальцем попхнув двері. Фабіан подумав, що міг би вже й не дивуватися. Ангел є ангел, і проробляти такі речі йому куди простіше, ніж проказувати «Отче наш».
Мантії хлопчиків-хористів висіли під однією стіною, і Фабіан заходився приміряти їх на ангела. Жодна з них не була настільки простора, щоб можна було приховати крила. Аж тут Фабіан побачив Райнову мантію. Син м’ясника був рослий і кремезний, тож і мантія в нього була не мала. Фелікс начебто не вельми зрадів.
— У цьому наметі я, мабуть, теж не піду, — ображено сказав він, хоча простягнув руки вгору й дозволив Фабіанові надягнути на себе ту простору мантію.
Ангел згорнув крила вздовж спини, і результат вийшов аж ніяк не найгірший. Хай там що, а Фелікса можна було сприйняти за маленького повненького хлопчика-хориста. Ангел пошаркотів до дзеркала. Він розглядав себе і спереду, і ззаду, й з обох боків, і невдоволено морщився.
— Який нині безглуздий вигляд у хлопчиків-хористів, — зрештою мовив він. — Та нічого не вдієш. Нам треба йти звідси до молитовного дому й роздивитися, що й до чого.
Він упевнено рушив до дверей, але наступив на занадто довгу мантію і так зарив носом у підлогу, що аж загуготіло. Фабіан засміявся.
— А щоб тобі заціпило! — сердито скрикнув ангел, зіп’явся на рівні й підняв полу мантії. — Найгірше те, що в цьому спорядженні я не можу як належить літати!