— Гаразд, — сказав я (сподіваюся, лагідно).
Так, я відчував жаль до нього, але водночас розумів і те, що він одержав зайву перевагу: у нього буде досить часу, аби міркувати й відгадувати, чим я займався й звідки міг дізнатися прізвище Мері Бертисон. Можливо, варто запевнити його зараз, що я сам розповім, коли (і якщо) розшукаю ту його Мері, якими відомостями вона зі мною поділиться (якщо поділиться взагалі).
Однак я й без того надав йому забагато інформації, тому краще тепер мені помовчати: якщо він на це здатний, то здатний і я. Посидів з ним іще п’ять хвилин у мовчанні, а він тим часом грав у великій руці пензлем і вдивлявся в полотно. Нарешті я підвівся. В дверях обернувся до нього, мало не з каяттям. Його скуйовджена голова була опущена, погляд втупився в підлогу — такий нещасний, що мене накрила хвиля співчуття. Ця хвиля не залишила мене й у коридорі, й у палатах інших, більш звичайних пацієнтів (такими я їх відчував, хоча уникаю вживати це визначення до будь-кого з пацієнтів), які скаржилися на звичайні розлади.
Усю другу половину дня я присвятив своїм хворим, але стан більшості з них був стабільним, і додому я їхав з почуттям виконаного обов’язку, майже із задоволенням собою. Вулиця Рок-Крік-Парквей[88] була оповита золотавою імлою, на кожному повороті я бачив, як спалахує на сонці вода в руслі річки. Мені здалося, що картину, над якою я працював весь тиждень, потрібно ненадовго відкласти. То був портрет мого батька, з фотографії, ніс і рот у мене зовсім не виходили, проте, якщо попрацювати кілька днів над чимось іншим, тоді до портрета можна буде повернутися з більшим успіхом. Удома в мене було кілька помідорів, не дуже смачних о цій порі року, але досить яскравих; за тиждень вони не зіпсуються. Якщо покласти їх на підвіконня в студії, може вийти щось на зразок сучасного Боннара або — якщо не прибіднюватися — просто новий Марлоу. Труднощі полягатимуть в освітленні, проте дні стали довшими, й можна ще спіймати після роботи трошки вечірнього сонця. Якщо ж буде наснага, то можна й прокидатися раніше, а відтак — розпочати ще одну картину, вранішню.
Я вже замислився: як підбирати кольори й як розташувати помідори, тож майже не пам’ятаю, як заганяв машину до гаража, вогкого приміщення під житловим будинком, причому оренда гаража складала мало не половину платні за квартиру. Час від часу я мріяв про те, щоб знайти собі іншу роботу, до якої не потрібно було б їздити щодня вулицями вашингтонських передмість з їхнім страхітливим рухом і взагалі користуватися автомобілем. Але як можна покинути «Ґолденґров»? До того ж, мене не приваблювала перспектива весь час сидіти тільки в кабінеті на Дюпон-серкл, з пацієнтами, які почуваються досить добре для того, щоб самим приходити туди на консультації.
Голова моя була переповнена цими речами: натюрмортом, заходом сонця, якщо дивитися на нього крізь цівочки Рок-Крік, невитриманими колегами-водіями, — а руки зайняті пошуками ключів; як і зазвичай, я піднімався сходами, тому що фізичне навантаження ніколи не завадить. І я не побачив її, аж доки не дійшов до власних дверей. Вона стояла, спираючись на стіну (напевно, чекала тут уже певний час), не напружена, але й не спокійна, руки схрещені на грудях, ноги — у шнурованих чобітках. Наскільки я пам’ятаю, одяг її складався з джинсів і довгої білої сорочки, зверху якої був накинутий темний спортивний піджак. У тьмяному світлі коридора волосся відблискувало кольором червоного дерева. Я був настільки приголомшений, що закляк на місці: відтоді я почав розуміти, що насправді означає цей вираз.
— Ви! — тільки й вимовив я, і від цього вигуку розгубленості в мене не поменшало. Безперечно, то була дівчина з музею — та, що по-змовницькому усміхалася до мене перед натюрмортом Мане в Національній галереї, та, що уважно вивчала «Леду» Жільбера Тома, а потім посміхнулася мені ще раз, уже на вулиці. Я згадував її — одного разу чи двічі, — а потім забув зовсім. Звідки вона взялася? Враження було таке, нібито вона жила в іншому світі, мов фея або янгол, і з’явилася мені знов без перерви в часі, без будь-якого раціонального пояснення.
88
Парк Рок-Крік — відкритий для публіки парк у місті Вашингтон, уздовж річки Рок-Крік; має статус національного парку, тобто заповідника. За площею — більше 700 га — вдвічі більший за знаменитий Центральний парк у Нью-Йорку.