— Логічно. — Вона відсьорбнула соку, відставила келих і вперше поглянула на мене з благанням, залишивши свою браваду. — Перепрошую, що вдерлася до вас у такий спосіб. Я не бачу Роберта майже три місяці, він не пише мені, не телефонує — я почала непокоїтися… — Вона не додала «я така нещасна», але мені здалося, що вона мала це на увазі, судячи з того, як почала стежити за виразом свого рухливого обличчя (кращого визначення я не знайшов). — Я твердо вирішила не розшукувати його — розумієте, ми дуже сильно посварилися. Тому я гадала, що він десь заховався, аби ніхто не заважав йому працювати, не бажає бачити й чути мене, а згодом усе-таки зв’яжеться зі мною. Вже кілька тижнів я вельми занепокоєна, і раптом надходить повідомлення від вас. Тим часом робочий день закінчується, у «Ґолденґров» я вас, зрозуміло, не застану, а тоді всю ніч не спатиму, якщо не одержу принаймні якихось новин.
— А чому ви не скористалися моїм пейджером? — спитав я. — Тільки не подумайте, що я невдоволений цією нагодою побесідувати з вами, насправді я дуже радий, що ви прийшли сюди.
— Ось як? — Я бачив, що вона, в свою чергу, пробачила мені плутане пояснення. Так, Роберт Олівер вибирав собі непересічних жінок. Вона посміхнулася. — Насправді, я намагалася набрати номер вашого пейджеру, але перевірте, й ви побачите, що він вимкнений.
Я перевірив: так і є.
— Вибачте, зазвичай він працює, я слідкую за цим.
— Що ж, навіть на краще, що ми маємо змогу розмовляти й бачити один одного. — Голос не тремтів, до неї повернулась упевненість у собі, на вустах з’явилася посмішка. — Будь ласка, скажіть мені, що з Робертом усе гаразд. Я не прошу дозволу побачити його — відверто кажучи, сама того не бажаю. Хочу лише пересвідчитися, що йому ніщо не загрожує.
— Він у безпеці, під нашим наглядом; на мою думку, з ним усе гаразд, — обережно почав я, — наразі й доти, доки він перебуває у нас. Але він у стані депресії, часом надмірно збуджується. Що мене тривожить найбільше — він майже не хоче співпрацювати з нами. Відмовляється розмовляти.
Здається, вона обмірковувала мої слова, пожувала губами, потім подивилась мені в очі.
— Зовсім не розмовляє?
— Узагалі не розмовляє. За винятком першого дня, коли він сказав декілька фраз. Зокрема, одна з небагатьох фраз, які він мені сказав того дня, була: «Ви можете навіть поговорити з Мері, якщо забажаєте». Саме тому я й дозволив собі зателефонувати до вас.
— І більше він про мене взагалі нічого не сказав?
— Про інших осіб він не сказав майже зовсім нічого. Взагалі, він майже нічого більше не сказав мені. Згадав також свою колишню дружину.
Мері кивнула.
— Ось так ви мене й знайшли — тому що він згадував.
— Не зовсім так. — Інтуїтивно я зважився на наступний крок. — Ваше прізвище назвала мені Кейт.
Це вразило її, й на мій подив, на очах у неї заблищали сльози.
— Це дуже люб’язно з її боку, — голос Мері переривався. Я підвівся й приніс їй паперову серветку. — Дякую.
— А ви знайомі з Кейт?
— Не те щоб знайома. Бачила її лише одного разу, мимохідь. Вона не знала мене, але я знала, хто вона. Розумієте, Роберт мені якось розповів, що в родині Кейт були квакери[89] з Філадельфії, як і в мене. Могло бути так, що наші дідусі й бабусі (або прадіди) знали один одного. Хіба це не дивно? Вона мені сподобалась, — додала Мері, витираючи насухо свої вії.
— Мені теж, — несподівано вихопилося в мене.
— То ви з нею зустрічалися? Вона у Вашингтоні? — Мері обернулася, немов сподівалася, що колишня дружина Роберта зараз приєднається до нас.
— Ні, у Вашингтоні її немає. Правду сказати, вона взагалі не приїжджала відвідати Роберта. Його наразі взагалі ніхто не відвідує.
— Я завжди була впевнена, що він нарешті залишиться самотнім. — На цей раз голос її звучав буденно, дещо жорстко; серветку вона поклала в кишеню джинсів, випроставши для цього ноги. — Розумієте, він нездатний по-справжньому кохати будь-кого, а такі люди кінець кінцем залишаються самотніми, як сильно б не кохали їх колись інші.
— Ви кохали його? І зараз кохаєте? — Я також намагався говорити буденно, але настільки лагідно, як тільки міг.
— Кохаю, звичайно. Він видатний. — Це прозвучало так, немов вона давала загальну характеристику: «у нього русяве волосся» або «великі вуха». — Хіба ви із цим не згодні?
Я допив сік.
— Мені майже не зустрічалися люди з таким обдаруванням. Це одна з причин, чому я бажаю побачити, як він одужає. Але дещо мені незрозуміло, декілька речей. Чому ви раніше не дізналися, що він зник, куди він подівся? Хіба ви не жили разом?
89
Квакери — одна з найбільш популярних у США протестантських церков. У середині XVII ст. квакери, яких переслідували в Англії, заснували в Новому Світі англійську колонію Пенсильванія і її центр — місто Філадельфія.