Розділ 51
Наступного ранку після нашого обіду з Мері Бертисон потік машин на вулицях був нескінченним — можливо, тому, що я виїхав запізно. Мені подобається встигати ще до того, як почнеться штовханина, приїжджати на роботу раніше за співробітниць реєстратури, вільно їхати дорогою, вільно паркуватися, йти ще порожніми коридорами «Ґолденґров», а потім хвилин двадцять присвятити спокійній роботі з паперами. А цього ранку я спізнився, дивлячись на сонячне світло, що заливало мій самотній стіл і сніданок, потім підсмажуючи друге яйце. Після приємного обіду я посадив Мері в таксі (вона відмовилася від моєї обережної пропозиції підвезти її додому), але вранці квартира, до якої вона не повернулася — моя квартира — здавалася сповненою її присутності. Я бачив, як вона сидить на моїй канапі, занепокоєна, ворожа, довірлива — всього по черзі, зі швидкими змінами.
Я налив собі другу чашку кави, усвідомлюючи, що пізніше про це шкодуватиму. Визирнув з вікна на вулицю, поглянув на дерева, що стояли вже зовсім зелені, вкрившись листям на літо. Згадав, як Мері змахнула довгою рукою, відмітаючи якесь моє зауваження й підкреслюючи своє власне. За обідом ми розмовляли про книжки й живопис — вона ясно дала зрозуміти, що для одного вечора їй досить розмов про Роберта Олівера. Але й уранці я не міг забути, як тремтів її голос, коли вона сказала, що краще напише, ніж розповідатиме про нього.
На півдорозі до «Ґолденґров» я вимкнув свій улюблений на той час запис, який зазвичай роблю гучнішим саме в цьому місці — декілька «Французьких сюїт» Баха у виконанні Андраша Шиффа:[102] величний потік звуків, потім немов спалах світла, й знову невпинний потік, наче стрімка ріка. Запевняв себе, що вимкнув музику, бо неможливо водночас зосередитися на складнощах дорожнього руху й насолоджуватися музикою: перед в’їздами на пандуси водії намагалися випередити один одного, натискали щосили на гудки, гальмували без попередження.
Але, з іншого боку, я не був упевнений, чи вистачить у салоні автомобіля місця одразу для Баха й для Мері. Бачив знову, як за обідом вона, забувши ненадовго про Роберта Олівера, палко розповідає про свої недавні картини, серію портретів жінок у білому. Я шанобливо запитав, чи можна мені колись на них подивитися — вона ж, урешті-решт, бачила мій краєвид маленького міста, а я навіть не вважав його своєю кращою роботою. Вона завагалася, невпевнено погодилася, тримаючи між нами дистанцію. Ні, в салоні вочевидь не було місця для «Французьких сюїт», буяння зелені обіч доріг і сторожкого, чистого обличчя Мері Бертисон. А може, то для мене не було місця? Ніколи ще моя машина не видавалася такою маленькою, ніколи не потребувала відкидного верху.
Коли я завершив ранковий обхід і пішов до Роберта, то побачив, що його в палаті немає. Я залишив його на кінець, а його немає на місці! Коридорна сестра сказала, що він прогулюється надворі під наглядом іншої сестри. Я вийшов чорним ходом, перетнув веранду, але ніде його так і не побачив. Я, здається, вище не згадував, що «Ґолденґров», так само, як і мій кабінет на Дюпон-серкл, є пам’яткою славетних днів: колись, в епоху Гетсбі[103] й МГМ,[104] у цьому особняку влаштовувалися великі бали. Я часто ставлю собі запитання: а що, хіба тих пацієнтів, які переступають з ноги на ногу в коридорах нашого будинку, не підносить (а можливо, й лікує певною мірою) та вишуканість, що їх оточує — стиль ар деко,[105] стіни сонячного кольору, псевдоєгипетські фрески? За кілька років до того, як я почав тут працювати, будинок реставрували й усередині, й назовні. Особливо мені подобалася веранда, оточена звивистою глиняною стіною й високими діжками, в яких росте здебільшого біла герань (не в останню чергу завдяки моїй наполегливості). Звідти відкривається чудовий вид на всю садибу, а вдалині бовваніють дерева вздовж Малого Шерідану, невеличкої притоки ріки Потомак. Було також відроджено деякі первісні сади, хоча ми не могли дозволити собі відродити все повністю. Спорудили клумби й великий сонячний годинник, якого спершу в садибі не було. В яру поміж садами утворили невеличке мілководне озерце (надто мілке, щоб у ньому втопитися) з альтанкою на протилежному березі (надто низькою, щоб стрибнути з даху, а крокви всередині прикрили підвісною стелею, щоб не можна було повіситися).
Усе це справляє велике враження на родини, які віддають до цього, відносно спокійного притулку, своїх близьких. Я не один раз бачив, як родичі пацієнтів утирають сльози на веранді, запевняючи один одного: «Ти поглянь, як тут красиво, та й лікування ж не візьме багато часу». Дійсно, в більшості випадків лікування не потребує багато часу. Жодна із цих родин, напевно, ніколи не побачить муніципальних лікарень, куди бідняків без копійки за душею привозять, щоб ті боролися зі своїми жахами: там немає садів, ніде не побачиш свіжої фарби, часом туалетного паперу — й того не вистачає. Ще інтерном я побачив деякі з таких лікарень, і мені й досі важко їх забути, хоча тепер я працюю в приватній клініці, й звільняти мене ніхто не збирається. Утім, ніхто не усвідомлює, коли зупиняється на місці, втрачає наснагу й бажання працювати по-новому, але з усіма це трапляється, рано чи пізно. Можливо, й мені потрібно працювати наполегливіше. Але відчуваю себе потрібним людям — таким, як є.
102
Шифф, Андраш (нар. 1953) — угорський і англійський піаніст, один з найпопулярніших сучасних виконавців класичної музики.
103
Герой найвідомішого роману «Великий Гетсбі» (1925) класика американської літератури Ф. Скотта Фіцджеральда.
104
Голівудська кіностудія «Метро-Голдвін-Майер», утворена у 1924 р. До середини 1950-х pp. залишалася найбільшою кіностудією США.
105
Декоративний стиль, вельми популярний у Західній Європі й США 1920— 1930-х pp. Для нього властиві яскраві барви й геометричні форми.