Утім, мушу розповісти й розповім тобі про те, що було значно гіршим: Елен, не дочекавшись мене вночі, вельми занепокоїлася і, щойно розвиднилося, почала розшукувати мене, розпитувала наших сусідів, поки її наполегливість не змусила одного з них провести її до нашої барикади. Я тоді ще перебував у в’язниці. Елен з’явилася на барикаді, розпитуючи про мене, в ту саму хвилину, коли підійшли версальські війська з центру міста. Вони почали стріляти в усіх, кого бачили, однаково в комунарів і випадкових перехожих. Зрозуміло, пізніше уряд не забажав визнати, як було насправді. Елен упала з простріленою головою. Її впізнав один з моїх товаришів-бійців, витяг з-під обстрілу й прикрив тіло за купою каміння.
Коли я прибіг туди, спершу заскочивши додому й не знайшовши там нікого, вона вже була холодна. Лежала в мене на руках, а на одязі й волоссі засихав потік крові з рани. На обличчі застиг вираз подиву, хоча очі самі закрилися. Я струшував її, викликав її ім’я, намагався розбудити. Єдина, хоча й гірка розрада полягала в тому, що вона померла миттєво, а ще — якби вона знала, що трапиться далі, то для неї було б природним віддати в ту хвилину душу своєму Богові.
Я поховав її, куди квапливіше, ніж бажав би, на кладовищі Монпарнас. За кілька днів горе моє ще зросло через швидку поразку нашої справи й страту тисяч моїх товаришів, у першу чергу наших провідників. Під час цієї фінальної розправи я втік із Франції завдяки допомозі одного з друзів, який мешкав неподалік міської брами. Сам один дістався Ментони,[108] потім перетнув кордон, усвідомлюючи, що не здатен нічого вже зробити задля країни, яка відмовилася від єдиної надії на справедливість, і не бажаючи жити весь час в очікуванні неминучого арешту.
Мій брат у добу цих випробувань залишився вірним мені, він мовчазно шанував пам’ять Елен, наглядав за її могилою й час від часу писав мені листи з порадами щодо можливого повернення на батьківщину. У драмі, що розігралася, мені випала надто незначна роль, тож я не становив особливого інтересу для уряду, якому належало багато відбудовувати. І повернувся я не з бажання зробити внесок у розквіт Франції, а суто з вдячності до брата й бажання бути йому корисним, коли він захворів. Не від нього самого, а від Іва я довідався, що брат поступово втрачає зір. Невелика допомога, яку я міг йому надати, а ще — вперта звичка до занять живописом, були єдиними моїми втіхами до того часу, коли я зустрів тебе. Я був бідолахою без дружини, без дітей, без батьківщини. Я жив, не плекаючи надій на перевлаштування суспільства, що має бути метою кожної мислячої людини, а ніч була для мене жахом через смерть, яка залишилася на моїх руках тягарем даремної й жорстокої жертви.
Яскраве світло твоєї присутності, твоє природне обдарування, ніжність твоєї любові й дружби мають для мене значення, якого не передати словами. Гадаю, що тепер цього навіть не потрібно тобі пояснювати. Не стану принижувати тебе, наполягаючи на збереженні таємниці — в твоїх руках і без того зосередилося майже все моє щастя. А для того, щоб не відчути себе не здатним або не бажаючим виконати обіцянку й надіслати тобі ці правдиві подробиці мого життя, закінчую швидко й підписуюсь, усім серцем і душею твій
Розділ 53
Я приділив найбільшу увагу повідомленню Мері про те, що Роберт Олівер уперше зустрів жінку, яка зробилася його маною, у натовпі в музеї «Метрополітен», і тепер розмірковував, чи варто прямо запитати Роберта про цей випадок. Те, що там трапилося, те, що він побачив у жінці, захопило його цілковито — і, напевно, визначило його душевний розлад, з того часу й донині. Якщо він уявив собі ту жінку в натовпі — іншими словами, якщо то була галюцинація, — то потрібно переглянути діагноз Роберта й відповідно змінювати курс лікування. Виходить, він тепер малює її з пам’яті — однаково, чи він спочатку побачив реальну жінку, чи галюцинацію? Або ж він марить і досі? Сам факт того, що він малює вочевидь сучасну жінку, яку побачив одного разу, у вбранні дев’ятнадцятого століття, натякає на певну схильність до вигадок, можливо, підсвідомих. А чи були в нього інші галюцинації? Якщо й так, він їх не малював, принаймні, наразі.
Як би там не було, але на той час, коли вони з Кейт переїжджали до Ґрінхіла, він уже уявляв собі обличчя тієї жінки — принаймні, інколи. Врешті-решт, Кейт же знайшла малюнок у кишені Робертової сорочки якраз тоді, коли вони їхали на південь. Таж якщо запитати Роберта про те, як він уперше побачив ту жінку й згадати при цьому музей, він одразу здогадається, що я розмовляв з кимось дуже близьким до нього. А коло можливих співбесідників має бути дуже обмеженим — можливо, навіть однією особою, він же чув, що мені відоме прізвище Мері. Здається, він довірився Мері, але нічого не сказав Кейт, тож з іншими, вірогідно, взагалі розмовляти на цю тему не буде, хіба що в Нью-Йорку в нього були друзі, з якими він міг поділитися враженнями, коли побачив ту жінку вперше. У розмові з Мері він стверджував, що бачив незнайомку лише декілька разів, але мені важко було в це повірити, особливо після того, як я бачив у Кейт ті могутні картини. Зрозуміло ж, він повинен був знати її близько й вивчити обличчя, звикнути до її присутності за певний час. Роберт запевняв, що не малює з фотографій, але що заважало йому переконати незнайому людину позувати до тих пір, коли він накопичить достатньо матеріалу для майбутніх портретів?