Я пройшов повз те місце, де Ділан Томас[115] помер мало не в калюжі — принаймні, його витягли з канави на вулиці й відвезли до лікарні, де він і помер. Проминув ряд будинків, де розгорталися події «Площі Вашингтона» Генрі Джеймса[116] — якраз сьогодні вранці батько нагадував мені про це, знявши роман з полиці в кабінеті й дивлячись на мене крізь свої слабкі окуляри.
— Ти ще знаходиш час, щоб читати, Ендрю?
Героїня роману мешкала в одному з тих пихатих особняків, які виходили фасадами на площу; коли вона остаточно відмовила своєму нареченому-скнарі, то сіла за вишивання, «як виявилося, до кінця життя» — це батько прочитав мені вголос.
Знову кінець дев’ятнадцятого століття. Я згадував Роберта та його загадкову пані з її пишними спідницями й крихітними ґудзиками, з темними очима, куди живішими, ніж зазвичай можна передати фарбами. Цього ранку площа Вашингтона була тихою, залитою літнім сонцем; на лавах розмовляли люди, як багато поколінь до них, як розмовляв колись і я — з жінкою, яку бажав зробити своєю дружиною, а час спливав, минав, і ми минали з ним разом. Було щось заспокійливе в тому, як місто продовжувало жити без нас.
У вуличному кафе я з’їв сандвіч, потім доїхав на метро з Крістофер-стріт до Західної Сімдесят дев’ятої вулиці й пересів на автобус, який ішов через усе місто. У Центральному парку буяла зелень, безліч людей каталися на роликових ковзанах, на велосипедах, мало не наїжджаючи на тих, хто бігав тюпки — чудова субота, Нью-Йорк саме такий, яким він має бути та яким я не бачив його багато років. Як ніколи ясно згадалося моє життя тут: вулиці, що розходяться на південь від Колумбійського університету, від аудиторій і гуртожитків, де я провів свої студентські роки. Для мене Нью-Йорк був пов’язаний з юністю — так само, як і для Роберта й Кейт. Зійшов з автобуса й пішки здолав два квартали до музею «Метрополітен». Сходи до музею були заповнені відвідувачами, що влаштувалися там, наче птахи, фотографуючи один одного, гучно розмовляючи, збігаючи щохвилини донизу — купувати гамбургери й кока-колу з вуличних візків, — очікуючи свої автобуси або друзів, чи просто даючи ногам перепочинок. Я зиґзаґами продерся крізь цей натовп і дістався вхідних дверей.
Тільки тоді збагнув, що майже десять років не входив у ті двері. Як можна було дозволити, щоб такий незмірно тривалий час проліг між мною й тим казковим входом, прикрашеним вазами з живими квітами вестибюлем, що стрімко злітав високо вгору, вавилонським натовпом, що заповнював його й невпинно тік в обох напрямках, до залів Стародавнього Єгипту через двері, які були розчахнуті справа? За кілька років потому моя дружина відвідала музей сама, а потім розповіла, що прямо під головними сходами відкрили новий відділ експозиції. Вона завітала туди, втомившись від блукання залами, й знайшла там виставку «Єгипет візантійської доби». Увійти туди одночасно могли не більше трьох осіб. Дружина завернула за ріг і побачила себе наодинці з кількома стародавніми експонатами, майстерно освітленими. Вона зізналася мені, що очі в неї наповнилися сльозами, тому що вид експонатів змусив її відчути свій зв’язок з іншими людьми. («Але ж ти була там на самоті», — заперечив я. Вона відповіла: «Ні, наодинці з речами, які хтось зробив».)
Я знав заздалегідь, що проведу там весь день, навіть огляд того, що зацікавило Роберта, забере не більше п’яти хвилин. Одразу почав пригадувати напівзабуті скарби: меблі колоніальних часів, балкони в іспанському стилі, картини художників епохи бароко, сповнене млості велике полотно Гогена, що мені особливо подобалося. Сюди потрібно було прийти не в суботу, коли натовп відвідувачів найбільший; чи вдасться мені бодай на щось подивитися зблизька? З іншого боку, Роберт помітив свою пані саме крізь натовп, тому і я, можливо, не помилився, ставши часткою натовпу. Прикріпивши над кишенею сорочки барвистий металевий жетон відвідувача й повісивши куртку на руку, я пішов великими сходами нагору.
115
Томас, Ділан (1914–1953) — валлійський поет (писав англійською мовою). Раптово помер під час турне по США.