Розділ 58
Після закінчення факультету мистецтв я виконувала будь-яку роботу, якщо могла взагалі її знайти, аж нарешті влаштувалася викладачем у Вашингтоні. Час від часу мені щастило виставити одну роботу, отримати невеликий грант на написання картини, а то навіть і потрапити на солідний семінар. Кілька років тому, наприкінці серпня, я потрапила на семінар, про який хочу розповісти. Проводився він у старовинному маєтку в штаті Мен, на узбережжі, яке я багато разів мріяла побачити, а можливо, й намалювати. Вирушила туди з Вашингтона у своєму пікапі, синьому «шевроле» випуску 1960-х років, він дуже мені подобався (пізніше прийшлося відправити його в утиль). У кузові були мольберти, великий дерев’яний ящик з приладдям, спальний мішок з подушкою, солдатський мішок (він належав батькові, який свого часу був на війні в Кореї), куди я запхала джинси й білі футболки, старі купальники, старі рушники, взагалі все старе.
Коли складала речі, то збагнула, як далеко пішла від Мазі та її виховання: Мазі нізащо не потерпіла б ні того, як я пакуюся, ні того, що саме я пакую, — тієї купи зношених речей, сірих кросівок та скриньок з приладдям художника. Особливо невдоволена була б вона футболкою з напіввицвілими літерами «Барнетт» на грудях і брюками захисного кольору з відірваною задньою кишенею. Однак я не була панком: доглядала своє довге блискуче волосся, зберігала шовкову шкіру, а старезні речі тримала в чистоті. На шиї носила золотий ланцюжок з гранатовим кулоном, а під зовнішнім лахміттям — мережаний ліфчик і трусики, які купила незадовго до того. Такою я собі подобалася — округлості прикриті з потаємною вишуканістю, яка не впадає в око. І та вишуканість призначена не для чоловіків (встигли набриднути в студентські роки), а для тієї хвилини вночі, коли я скидаю заплямовані фарбами білу блузку й джинси, крізь дірки яких було бачити мої коліна. Все призначалося лише для мене — я сама була власним скарбом.
Я вирушила в дорогу рано вранці й трималася путівців у напрямку Мена, а заночувала в Род-Айленді, у напівпорожньому мотелі, побудованому ще у 1950-ті роки: невеличкі біленькі котеджі, вивіска з чудернацькими чорними літерами — все це неприємно нагадувало мотель з фільму «Психопат».[117] Однак там не було жодного вбивці, і я мирно проспала майже до восьмої, а потім поснідала яєчнею в сусідній їдальні, повній тютюнового диму. Сидячи там, зробила кілька начерків у блокноті: засиджені мухами завіси з обох боків вікна, на якому стояли ящики зі штучними квітами, людей, що пили каву.
На кордоні штату Мен стояв знак, що тут переходять дорогу лосі, обабіч дороги потяглися хвойні дерева — вони майже змикалися, немов армія велетнів; ані людського житла, ані з’їзду з дороги, тільки стрункі високі смереки на багато кілометрів уперед. А потім на узбіччі з’явилися наноси світлого піску, і я збагнула, що наближаюся до берега океану. Від цього мене охопило гостре хвилювання, як у ті дні, коли Мазі вивозила нас на літні канікули до Кейп-Мей у Нью-Джерсі. Уявила, як малюватиму на березі або сидітиму на скелях біля води під місячним сяйвом, на самоті. В той час я знаходила романтику в тому, щоби бути наодинці із самою собою. Ще не знала, як гірко бути самотньою, як це іноді може зруйнувати тобі весь день, а потім іще й ще, якщо не бути обережною.
Мені знадобився певний час, аби відшукати вірну дорогу через місто, а потім до потрібного маєтку: на запрошеннях до семінару було надруковано маленьку карту, й маршрут закінчувався біля бухточки, далеко від цивілізації. Останні дві дороги, якими я діставалася туди, були ґрунтовими просіками межи густих соснових лісів, але там було приємно, на плечі мені в лісових сутінках сипалися соснові лусочки. Проїхавши кілька кілометрів крізь ліс, я побачила будинок з медяників — принаймні, він виглядав саме таким; на дерев’яній брамі напис великими літерами: ЦЕНТР ВІДПОЧИНКУ РОКІ-БІЧ. Поблизу не було ні душі, а трохи далі я була змушена зробити поворот і опинилася на зеленому лужку. Великий дерев’яний особняк був прикрашений такими самими медяниковими піддашками, навкруги — ліс, а далі видніється океан. Будинок був величезний, пофарбований у темно-рожевий колір, а крім лужка були ще сади, ґрати для витких рослин, доріжки, рожева альтанка, старі дерева, площадка, яку хтось налаштував для гри в крокет, між деревами напнутий гамак. Поглянула на годинник — до реєстрації ще залишалося море часу.
Їдальня, де всі ввечері зібралися уперше, розмістилася в колишньому каретному сараї, тільки перегородки було зламано. Крокви були високі, необтесані, а вікна зроблені з великих квадратів вітражного скла. На грубій дерев’яній підлозі поставлено вісім чи десять довгих столів, а молоді хлопці й дівчата (студенти коледжу — для мене вони вже виглядали надто молодими) швидко рухались, розставляючи глечики з водою. В одному кутку зали стояв буфет з кількома пляшками вина, бокалами, вазою квітів, а поряд з буфетом — відкриті холодильники з пляшками пива. Я помітно хвилювалася — все це нагадувало мені перший день у новій школі (хоча в дитинстві я всі дванадцять років навчалась в одній школі) або новий курс у коледжі, коли нікого ще не знаєш, тож ніхто про тебе не потурбується, і з цим потрібно якось упоратися. Там, де була випивка, стояли купки людей, розмовляли між собою. Я рішучо пішла до буфета й холодильників (тоді я ще пишалася своєю ходою) і, не роздивляючись навкруги, витягла з гнізда одну пляшку. Випрямившись, очима розшукувала, чим її відкоркувати, й штовхнула плечем і ліктем Роберта Олівера.