— Крім вас, я тут нікого не знаю, — несподівано вихопилося в мене, і ми обоє зупинилися на краю лісу.
— І я теж, — сказав він, щиро посміхаючись мені. — Крім керівника, але він неймовірно нудний.
Мені потрібно було зникнути, побути кілька хвилин на самоті, аби не з’являтися на сніданок разом із чоловіком, якого я щойно бачила голим, коли той виходив з океану. Він, здавалося, вже забув про цю пригоду, наче вона трапилась так само давно, як і заняття з візуального розуміння. Я сказала йому:
— Мушу піти до себе й прихопити деякі речі.
— До зустрічі на занятті.
Він немовби хотів погладити мене по плечу або поляскати по спині, як чоловіка, але передумав і відпустив мене. Я повільно пішла до стайні й на кілька хвилин зачинилася у побіленому стійлі. Посиділа спокійно, насолоджуючись тим, що двері замкнуті. Згадала, як три роки тому, заощаджуючи кожну копійку, спромоглася вперше — й доти єдиний раз — помандрувати до Італії. У Флоренції відвідала монастир Сан-Франческо й побачила у колишніх келіях ченців, тепер порожніх, настінні фрески Фра Анджеліко.[119] Всюди було багато туристів, там і тут стояли на варті сучасні ченці, але я зачекала, поки ніхто не дивитиметься у мій бік, сковзнула до однієї біленької келії й, порушуючи правила, зачинила двері. Так я нарешті опинилася на самоті, сповнена рішучості, незважаючи на відчуття провини. Маленька кімнатка була зовсім голою, лише на одній стіні променився золотим, рожевим і зеленим янгол пензля Фра Анджеліко. Крила янгола складені за спиною, а крізь забране ґратами віконце ллється сонячне світло. У ту хвилину я зрозуміла, що чернець, який мешкав колись у цій келії, схожій в усьому іншому на тюремну камеру, вже не бажав нічого іншого, крім залишатися в ній, і навіть Бог ставав йому непотрібним.
Розділ 60
Залишивши «Метрополітен», я пройшов один квартал і опинився в Центральному парку. Мальовнича картина: навкруги буяє зелень, куди не поглянеш — всюди безліч квітів на клумбах; саме на це я й сподівався. Розшукав чисту лаву, сів, витяг мобільник і набрав номер. Я не телефонував їй уже два тижні. Сьогодні субота — де ж вона має бути в суботу? Я ж зовсім нічого не знаю про її теперішнє буденне життя (крім того, що вдираюсь в нього).
Після другого дзвінка вона відповіла, і я почув звуки, що її оточували, — можливо, ресторан, якесь людне місце.
— Алло, — сказала вона знайомим впевненим голосом, а я згадав її довгі руки.
— Мері, — почав я. — Це я, Ендрю Марлоу.
Майже за п’ять годин потому Мері була разом зі мною на площі Вашингтона. Вона приїхала якраз вчасно, щоб устигнути на обід — разом зі мною, в ресторані мого готелю. Після несподіваної мандрівки автобусом до Нью-Йорку вона зголодніла (а автобусу надала перевагу над потягом, тому що так дешевше, вирішив я, хоча сама вона про це нічого не сказала). За їжею розповіла мені з гумором, як діставала останній квиток, щоб встигнути на цей рейс. Мене взагалі здивувало її палке бажання приїхати сюди негайно. Обличчя її палало схвилюванням від того, що вона зробила це одразу, без попередніх міркувань, довге волосся прихоплене з боків заколками. Одягнена Мері була в бірюзовий светр з кількома важкими нитками чорних намистин на шиї.
Я намагався не звертати уваги на те, що її обличчя розчервонілося через Роберта Олівера, через полегшення (а може, й задоволення) від того, що в його житті відкрилися обставини, які можуть пояснити його розрив з нею, а також виправдати її попередню любов до нього. Сьогодні очі в неї були блакитні (мені згадалася Кейт), завдяки кольору светра. Взагалі колір її очей був мінливим, мов океан: залежав від погоди, від того, яке небо. Їла вона, як вихований вовк, вправно користуючись ножем і виделкою й відставивши убік величезну таріль з курчам і кускусом.[120] На прохання Мері, я описав з усіма подробицями портрет Беатриси де Клерваль і розповів, що він потрапив на іншу виставку невдовзі після того, як Роберт його побачив.
119
Фра Беато Анджеліко (справжнє ім’я — Гвідо ді П’єтро, чернецьке ім’я — Джованні да Ф’єзоле; 1400–1455) — видатний художник Раннього Ренесансу, домініканський чернець (звідси «фра», тобто брат). Анджеліко, тобто «янгольським», його назвав відомий історик мистецтва Дж. Базарі в XVI ст. У 1984 р. Ватикан офіційно проголосив його блаженним («беато»).
120
Страва північноафриканської кухні: пшенична крупа, зварена на парі з м’ясом та овочами.