Олів’є робить все на подив вправно — людина, яка давно звикла вирішувати все сама, спокійно робити все, і робити у своєму власному стилі. Беатриса спостерігає за ним, і раптом щось стискається їй у грудях; вона збагнула: якщо одразу не визначиться з відмовою, то обов’язково дуже швидко опиниться в ліжку, в його обіймах, у цьому самому місті. Ця думка приголомшує її, але прогнати думку тепер уже не можна. Вона мусить знайти в собі сили й вимовити слово «nоn».[122] Такого слова між ними не існує, тільки дивна відкритість почуттів. Він куди ближче до смерті, ніж вона, у нього часу немає очікувати відповіді на запитання, а вона надто зворушена його бажанням. У Беатриси перехоплює подих, коли вона відчуває неминучість розвитку подій.
— Ти, напевно, дуже стомилася, моя люба, — звертається він до неї. — Давай, одразу підемо до готелю? Впевнений, що вечерею вони нас нагодують.
— А кімнати у нас гарні? — це вихопилось у неї якось надто відверто, вона не те хотіла сказати, не те мала на увазі.
— Обидва номери дуже гарні, — відповідає Олів’є, дещо здивовано, але ласкаво й не без гумору. — Здається, у тебе буде навіть власна вітальня. — Беатриса тоне у хвилі сорому. Авжеж! Ів відправив їх сюди разом. Добре хоч, Олів’є вистачає доброзичливості, щоб не сміятися з неї. — Я гадаю, ти захочеш поспати допізна, тож ми можемо зустрітися ближче до опівдня й зайнятися живописом, якщо не заперечуєш. Ще подивимось, якою буде погода. З того, яке повітря, я роблю висновок, що має бути сухо.
Служник вже пішов далі по вулиці з візком: їхні валізи й скриньки, її велика скриня, перев’язана міцними шкіряними ременями. Вона залишилася з дядьком свого чоловіка на самоті, на кордоні незнаного світу, оточеного лише темними солоними водами, у місці, де вона не знає нікого, крім Олів’є. Зненацька їй хочеться сміятися.
Натомість вона ставить на землю сумку зі своїм дорогоцінним приладдям і піднімає вуаль. Робить крок до нього, її руки самі торкаються його плечей. У світлі газового ліхтаря можна побачити, яким напруженим зробився його погляд. Якщо його й здивували її обернуте до нього обличчя, її необережність, він одразу приховав той подив. Вона, в свою чергу, дивує себе саму, тому що приймає його цілунок беззастережно, відчуває його сорокарічний досвід, бачить перед очима край його вилиці. Губи в нього теплі й рухливі. Вона — тільки одна з його численних коханих, але ж єдина наразі, й вона буде останньою. Незабутньою, такою, що він пронесе до самого кінця.
Розділ 68
На третій день сталася несподіванка. Нізащо не змогла б розповісти про кожен з тих приблизно п’ятисот днів, які ми провели (так чи інакше) разом з Робертом Олівером, але перші дні кохання запам’ятовуються яскраво, тому що в них відбиваються всі інші. Вони навіть пояснюють, чому не вдалося те чи інше кохання.
На третій день семінару я снідала за одним столом з двома жінками-викладачками, які вдавали, нібито взагалі не помічають мене — добре, що я прихопила із собою книжку. Одну з них, жінку приблизно шістдесяти років, я неясно впізнала: вона викладала тут мистецтво гравюри. Іншій було на вигляд років сорок п’ять, волосся в неї було коротко стрижене і фарбоване під білявку. Вона викладала техніку живопису. Почала вона з декларації, що цьогорічні слухачі семінару не дотягують до рівня минулого року. «Що ж, мем, тоді я читатиму свою книжку», — подумки сказала я. Яйця мені подали рідкі, не такі, як я люблю.