Я не стала уточнювати, що оте «виставляюсь там і тут» тільки підкреслює досить незвичайну кар’єру.
— А коли ви мешкали в Нью-Йорку?
— Коли навчався на факультеті мистецтв і після того. — Авжеж! Він вважався бунтівником на тому самому факультеті, який відхилив мій власний портфоліо. — У цілому прожив там близько восьми років. Правду кажучи, написав там багато робіт. Але Кейт, моїй дружині, не дуже подобалось у великому місті, тож мусили переїхати. Я не шкодую. У Ґрінхілі добре і їй, і дітям, — це він сказав від щирого серця. На довгу мить (неначе падаєш з дерева) мені стало шкода, що хтось не сидить у цьому ресторані подалі від нас і не розповідає так само просто, буденно й лагідно про мене й про дітей, яких я не хочу мати.
— А як ви знаходите час, щоб писати власні картини? — Мені здалося за краще змінити тему розмови.
— Я менше сплю — інколи. Тобто інколи в мене зникає потреба багато спати.
— Як у Пікассо, — зауважила я, посміхаючись, щоб він не сприйняв цього надто серйозно.
— Цілком справедливо, саме як у Пікассо, — погодився він, теж посміхаючись. — У мене вдома є студія, а значить, я можу просто піднятися на горище вночі й працювати замість того, щоб повертатися до коледжу й морочитися з безліччю замкнених дверей.
Я миттю уявила, як він нишпорить по всіх кишенях у пошуках ключа.
Він допив бокал вина, налив собі ще, але помірно: він, напевно, збирався сидіти за кермом і не бажав наражати себе на небезпеку (при цьому в італійському раї не було мотелю).
— Однаково, — закінчував Роберт свою розповідь, — нещодавно ми переїхали зі студмістечка, і тепер у нас багато вільного місця. Це також добре, хоча доводиться діставатися коледжу за двадцять хвилин на машині замість чотирьох хвилин пішки.
— Це погано. — Я доїла лазанью, аби потім не шкодувати, що залишилася голодною — мало за чим ще доведеться шкодувати? У мене ще залишався незакінченим Ісак Ньютон, а книжка виявилася куди цікавішою, ніж мені здавалося спершу. Розум проти віри.
Роберт замовив десерт, і ми з ним обговорили своїх улюблених живописців. Я зізналася у своїй любові до Матісса й уголос висловлювала припущення, якого вигляду набули б наш веселенький стіл, завіси, троянда під пензлем Матісса. Роберт сміявся й не визнавав, що він більш традиційний художник і дуже цікавиться імпресіоністами. Можливо, це було очевидним, а можливо, критика його робіт призвичаїла Роберта не визнавати своїх уподобань. Його слава зростала; він випередив своїх вчителів і пихатих товаришів по навчанню, художників-концептуалістів. Це вчувалося в тому, що він розповідав і як саме. Іще ми обговорили книги. Він обожнював поезію й декламував Єйтса й Одена, з якими я трохи познайомилась у школі, а також Чеслава Мілоша, збірку поезій якого я прочитала колись давно, тому що побачила томик на столі в Робертовому кабінеті. Романи йому здебільшого не подобалися, тож я погрожувала надіслати великий роман вікторіанської епохи — на кшталт бомби поштою — «Місячний камінь»[123] або «Мідлмарч».[124] Роберт сміявся й казав, що не читатиме цього.
— Але ж вам повинна подобатися література дев’ятнадцятого століття, — наполягала я. — Принаймні французьких авторів, тому що ви любите імпресіоністів.
— Я не говорив, що люблю їх, — не погодився зі мною Роберт. — Я сказав, що пишу певні картини, це так — зі своїх власних міркувань. Деякі з них дійсно нагадують імпресіонізм, так сталося.
Нічого такого про свої картини він також не говорив, але я не стала виправляти його. Пригадую, що тоді він іще розповів мені, як одного разу мало не розбився на літаку.
— Того разу я повертався до Нью-Йорка з Ґрінхіла — якраз під час мого викладання у вашому коледжі, у Барнетті. З одним двигуном літака щось сталося, тож пілот звернувся до пасажирів і попередив, що маємо робити аварійну посадку, хоча ми були вже майже на підході до аеропорту Ла-Гуардіа.[125] Жінка, яка сиділа поряд зі мною, дуже злякалася. Жінка вже літня, на вигляд така собі домогосподарка. Перед цим вона щось розповідала мені про свого чоловіка — здається, про його роботу, не пам’ятаю вже. Коли ж літак почав перехилятися на один бік й загорівся напис «Пристебнути ремені», вона потяглася й охопила мене за шию. — Роберт скатав серветку в тугу трубочку.
124
Роман англійської письменниці Мері-Енн Еванс (1819–1880; літ. псевдонім — Джордж Еліот).