— Про це я подбаю. — Я обійняв її й поцілував у лоб, а вона мене в губи, потім відсторонилася й заходилася розпаковувати багаж. Ми не торкалися більше один одного, доки не вийшли прогулятися на пляж: там вона взяла мене за руку (в іншій несла туфельки), й ми зайшли у хвилі, що накочувалися на берег. Вода була теплою, як чай, який залишили ненадовго, аж не вірилося. По пляжу, відгородженому височенними пальмами, були розсипані маленькі хижі, криті пальмовим листям; безліч людей, які розмовляли англійською або іспанською, слухали радіо й бігали за засмаглими дітьми. Усе було залите щедрим сонцем і невгасимим відчуттям радощів. Я вже кілька років не занурювався у води океану (цілих шість або й сім, збагнув я з неприємним подивом), а на Тихому океані був останній раз у двадцять два. Мері трохи підібгала спідницю, її худорляві коліна й довгі гомілки відблискували, замочені водою; рукави блузки вона теж закатала. Вона була поряд зі мною, і я відчув, як її тіло тремтить від вітру, а може, просто тріпотить разом з ним.
— Хочеш піти зі мною завтра? — запитав я, намагаючись перекричати потужний гуркіт хвиль.
— Побачитися з… як його? Кайє? — Вона зайшла в піну прибою. — А ти хочеш, щоб я пішла?
— Тільки якщо ти не плануєш залишитися в готелі й малювати.
— Малювати я можу решту часу, — цілком слушно зауважила вона.
Повертаючись до парку при готелі, я помітив, що вхід на пляж охороняє вартовий з американським автоматом М-16 на грудях.
Ленч ми їли на веранді поза вестибюлем. Мері рази два підводилася з-за столу — подивитися на штучну лагуну й водоспад за верандою, там блукала пара фламінго. Теж власність готелю? Або дикі? Ми пили текілу з маленьких товстих скляночок, піднімаючи тости без слів — пили за те, що опинилися тут. Їли ми севіче, гуакамоле, тортильї[133] — смак лайму й коріандру надовго затримався у мене на язиці, обіцяючи насолоду. Мені не зовсім було незнайомим те відчуття, яке викликають теплий вітер, шурхіт пальм, дихання Тихого океану. Це були дитячі мрії про джунглі й океани, «Острів скарбів» і «Пітер Пен»… Так, ці курорти й повинні викликати саме такі почуття — чарівні тропіки, але в безпечному варіанті. А тут мені згадалося дещо інше: відчуття далекої подорожі у книзі, моїй улюбленій — «Лорд Джім»,[134] наприклад — і подих Далекого Сходу, який лежав від нас далеко на заході. «Пана Курц — він помирай». Ні, це, здається, з іншого роману Конрада? Із «Серця темряви»? Його цитував Томас Еліот.[135] А ось Гоген виходить з хижі після кохання й повертається до живопису. Ритм життя впродовж року не розписаний жорстко, тому що нікому не потрібно носити багато одягу. Спека.
— До Кайє нам потрібно буде вирушати близько дев’ятої, — зауважив я, щоб відвернути свою увагу від першої теплої хвилі текіли в голові й від споглядання на обличчя Мері, яка поправляла локон волосся, що вибився з-за вуха. — Він просив прийти вранці, до того, як почнеться справжня спека. Мешкає він у старовинній частині міста, біля затоки. Дуже цікаво побачити його будинок, яким би той не виявився.
— А сам він малює?
— Так. Він критик і колекціонер, але з його інтерв’ю, яке я читав, роблю висновок, що перш за все він художник.
Повернувшись до номера, я відчув, що атмосфера нового місця й утома після вранішньої подорожі беруть наді мною гору. В мене жевріла надія, що Мері впаде на ліжко поряд зі мною, що ми спатимемо разом й мало-помалу подолаємо ту ніяковість, яка виникла між нами. Втім, вона взяла свій мольберт і сумку.
— Не ходи далеко, — попросив я мимоволі, згадавши охоронця на пляжі. Одразу й пошкодував, що сказав: справа не в тому, що вона молода й не зрозуміє, а в тому, що я старий, тому може здатися, ніби я її повчаю або намагаюся керувати її вчинками. Проте вона не стала дибки.
— Зрозуміло. Я розташуюся в парку за вестибюлем, справа, якщо дивитися на пляж, тож у разі потреби ти мене легко відшукаєш. — Я був здивований її лагідністю, а коли відкинувся на ліжко (не міг змусити себе зняти сорочку, поки Мері була тут), вона поцілувала мене так само, як під час нашого пікніка — з палкістю бажання, яке давно накопичувалося й постійно придушувалося. Я поцілував її так само палко, але не став пригортати: нехай іде, якщо зібралася. У дверей вона обернулася й посміхнулась мені знову, невимушено, з любов’ю, наче почувала себе зі мною впевнено.
Вона пішла, а я занурився в сон, де спліталися дерева, осяяні сонцем, а далі ритмічно дихав морський прибій. Підступала темрява, коли всередині мене спрацював будильник: примарилося, нібито спізнився на зустріч — здається, з Робертом Олівером — і я в тривозі підстрибнув на ліжку. Серце стислося від тривоги, аж ні — Роберт живий і майже здоровий, наскільки мені відомо, а в «Ґолденґров» був номер телефону готелю. Я підійшов до вікна й розсунув важкі портьєри, потім занавіски, побачив унизу, у вестибюлі, кількох людей, які прогулювалися; були вже ввімкнені деякі лампи.
134
Один з найвідоміших романів (1900) класика англійської літератури Джозефа Конрада (1857–1924).
135
Еліот, Томас Стернз (1885–1965) — англо-американський поет, лауреат Нобелівської премії 1948 р.