Розділ 89
Будинок, у якому мешкав Кайє, стояв на верхівці пагорба високо над морем і дивився вікнами на затоку Акапулько. Вулиця вилася знизу, від самого берега. Це був квартал вишуканих глинобитних будиночків, які танули серед олеандрів, а стіни були прикрашені бугенвілями. На дзвінок вийшов вусатий чоловік у білому, немов у офіціанта, сюртуці. В глибині двору інший чоловік, у коричневій сорочці й штанах, поливав траву й помаранчеве дерево. На гілках дерев, на кущах троянд, які діставали віконниць, співали пташки. Мері, в своїй довгій спідниці й світлій блузці, стояла поряд мене й роздивлялася, запам’ятовуючи кольори, сторожка, мов кішка, а її рука безстрашно стискала мою. Вранці я ще раз зателефонував до Кайє, пересвідчитися, що він на мене чекає. Додав також — він, певно, не заперечуватиме, якщо зі мною приїде колега-художниця. Він похмуро погодився. Його голос у слухавці звучав глибоко, гучно, а з вимови я зробив висновок, що він має бути французом.
Відчинилися повиті квітами двері, й до нас вийшов з вітаннями сам Кайє. На зріст він був не високий, але його манера тримати себе викликала повагу одразу. На ньому був чорний френч, як у Неру,[137] під френчем темно-синя сорочка; в руці димилася сигара, так що він увесь був оповитий тим димом. Густе волосся щіточкою побіліло, шкіра мала відтінок цегли, неначе від гарячого мексиканського сонця він якимось чином хворів уже багато років. Коли я вдивився в нього зблизька, побачив, що посмішка щира, відкрита, а чорні очі почали вицвітати. Ми потисли один одному руки.
— Доброго ранку! — вимовив він своїм соковитим баритоном і поцілував Мері руку — звичний прояв люб’язності. Притримав двері, пропускаючи нас у дім. Усередині було прохолодно: працювали кондиціонери, а стіни товсті. Від передпокою з низькою стелею Кайє повів нас далі, крізь розписані яскравими фарбами двері, до великої просторої зали з колонами. Там я застиг, розглядаючи полотна вищої якості, що висіли на всіх стінах. Меблі сучасні, вони не впадали в око, не заважали, а картини висіли по чотири-п’ять у кожному ряді, від пояса до самісінької стелі — справжній калейдоскоп. Там був широкий спектр стилів та епох — від декількох полотен, які нагадували голландців і фламандців сімнадцятого століття до абстрактних витворів і хвилюючого портрета, який (я був упевнений) належав пензлю Еліс Ніл.[138] Але панував над усім імпресіонізм: залиті сонцем лани, садочки, тополі, річки, ставки, море. Відчуття було таке, неначе ми переступили не поріг, а кордон між Мексикою та Францією, опинилися в іншому світі. Зрозуміло, деякі з полотен, що оточували нас, могли походити з Англії або Каліфорнії дев’ятнадцятого століття, але з першого погляду я зрозумів, що ми дивимося на батьківщину Кайє, на місця, які він міг знати, якими блукав в юності — можливо, то була одна з причин, чому він зібрав усі ці картини.
Я почув, як ворухнулася Мері: вона відійшла в протилежний бік і стояла перед великим полотном поряд з дверима, крізь які ми ввійшли до зали. Там було зображено зиму: сніг, берег річки, золотаві кущі, які зігнулися під кремовим тягарем, поверхня води вкрилася патиною срібла, лише деінде видно світло-зелені отвори чистої води. Знайомі мазки й підбір фарб: білий, що не був білим, а золотим, лавандовим, густі чорні літери підпису й дата в нижньому правому кутку. Моне.
Я обернувся й поглянув на Кайє — він тихенько стояв біля своєї спартанської канапи, а дим від його сигари звивався (жахливо!) поміж усіма цими скарбами.
— Так, — сказав він, хоча я і не питав, — я купив її в Парижі в п’ятдесят четвертому році. — У нього був помітний акцент, але голос звучний і добре поставлений. — Ця картина коштувала недешево, навіть у ті часи. Але я ні хвилини не шкодую.
Він жестом запросив нас сісти поряд з ним на затягнену в світло-сірий покрівець канапу. Поряд стояв скляний столик, на ньому цвіла якась колюча рослина й лежав альбом репродукцій: «Антуан і Педро Кайє. Подвійна ретроспектива». На глянцевій суперобкладинці було зображено у висоту дві картини, дуже різні за формою й палітрою, але примусово об’єднані в своєрідний диптих. У них я впізнав стиль деяких абстрактних полотен, які висіли на стінах. Мені кортіло взяти альбом у руки, перегорнути сторінки, проте я не бажав зловживати гостинністю хазяїна. Наразі чоловік у білому сюртуку вносив у залу тацю з бокалами й глечиками: лід, лайми, апельсиновий сік, пляшка газованої води, гроно білих квіток.
137
Неру, Джавахарлал (1889–1964) — видатний індійський державний діяч, перший прем’єр-міністр незалежної Індії (1947–1964).