Кайє струсив у попільничку попіл зі своєї міні-сигари.
— Оде вважала цю картину найвидатнішим твором матері й останнім її твором, хоча в цьому я не впевнений. Ви можете вирішити, що всі залишилися задоволеними. Але в шістдесят шостому Оде померла, й Анрі залишився доживати вік на самоті. Очевидно ми з ним обоє приречені на довге життя. Він, бідолашний, ще старіший за мене. А Оде була на двадцять два роки старшою за нього. Цікава була пара — колишній гомик і поважна стара дама. Серце до минулого не повертається, тільки розум. — Після цього Кайє замовчав на такий тривалий час, що я почав гадати, чи не приймає він дещо інше, ніж тютюн і текіла. Правда, можливо, така звичка до мовчанки виробилася в нього через життя на самоті.
На цей раз його вивела із задумливості Мері, її запитання було несподіваним для мене:
— Оде розповідала вам про свою матір?
Кайє кинув на неї сторожкий погляд, червонувате обличчя напружилося: він пригадував.
— Інколи розповідала. Я переповім вам, що пам’ятаю, а це небагато. Знайомство з Оде я підтримував недовго: коли Анрі закохався в неї, я поїхав з Парижа й оселився тут, в Акапулько. Знаєте, я ж тут виріс. Мій батько, інженер — француз за походженням, а мати — мексиканка, вчителька. Я пам’ятаю, одного разу Оде сказала, що її матір усе життя була видатною художницею. «Якщо ти художник, це ніколи не закінчується», — запевняла вона нас. Я заперечував: якщо художник припинив писати картини, то він уже не художник. Важить лише сама дія живопису. Ми тоді сиділи в кафе на вулиці Піґаль. Іншого разу вона сказала, що мати протягом усього життя була її кращим другом, а Анрі помітно спохмурнів. Оде сама не писала картини, а збирала лише роботи своєї матері. Коли вона купила в мене «Викрадачів лебедів», то охороняла її дуже ревниво; так само, гадаю, ставиться до картини й сам Анрі, тому що вона ніде не з’являлася, про неї ніколи не писали, наскільки мені відомо. Мені здається, Анрі забажав Оде тому, що вона була такою закінченою, ідеальною, такою parfaite.[139] Їй ніхто не був потрібен. Він має частку англійської крові, по батьківській лінії, тож трохи іноземець, а Оде чистокровна француженка, з якого боку не поглянь. А він, напевно, намагався довести їй, що в неї може бути ще один, останній друг. Вони разом пережили війну в страшенних злиднях. Він до кінця зберіг вірність їй. Помирала вона повільно.
Кайє струсив попіл зі своєї міні-сигари й показав на стелю, піднявши руку. Очевидно, раз почавши, він здатен був розповідати довго.
— Оде не була такою красунею, як її мати, якщо судити з маленького портрета Олів’є Віньйо — тобто з портрета Беатриси де Клерваль. Але Оде була високою, із цікавими рисами обличчя, французи називають це «jolie laide»,[140] тобто воно може здаватися потворним в одну хвилину, а в наступну зачаровує вас. Одного разу, невдовзі після нашого знайомства, я написав її портрет, він залишився в Анрі. Я нечасто пишу портрети, а автопортретам не довіряю. — Він звернувся до Мері. — Мадам, а ви пишете автопортрети?
— Ні, — відповіла вона.
Кайє подивився на неї трохи пильніше, поклавши руку під щоку — неначе вона була посланцем племені, яке він колись вивчав. Потім знову посміхнувся, і зворушлива доброта так змінила його обличчя, що я подумав — без будь-якого зв’язку з нашою бесідою, — яким чудовим дідусем він міг би стати (якщо вже не був, зрозуміло).
— Ви прийшли сюди, щоб побачити не старого балакучого мексиканця, а картини Беатриси де Клерваль. Дозвольте ж мені показати їх вам.
Розділ 90
Ми одразу спритно підвелися на ноги, але Кайє повів нас не прямо до робіт Беатриси. Замість того він зробив нам невелику екскурсію, неквапливу екскурсію колекціонера, закоханого в свої картини, який представляє їх глядачам, мов живих людей. У нього було маленьке полотно Сіслея, датоване 1894 роком; сказав, що купив його в Анрі за безцінь, тому що першим визначив автора картини. Були дві картини Мері Кассат, які зображували жінок за читанням, і пейзаж пастеллю Берти Морізо: п’ять мазків зеленим, чотири блакитним, трохи жовтого. Цей пейзаж сподобався Мері найбільше.
— Він такий простий. І довершений.
Іще був імпресіоністичний пейзаж такої краси, що ми обоє надовго затрималися перед ним: із зеленої гущавини, з-поміж пальм, залитих золотом сонця, підносився замок.
— Це острів Майорка, — ткнув пальцем на картину Кайє. — Там жила мати моєї матері, а я ще зовсім малим відвідував її. Звали її Елен Гуревич. Зрозуміло, вона не в замку мешкала, просто ми з нею там прогулювалися. Цю картину написала вона, бабуся була моїм першим учителем малювання. Вона обожнювала музику, книги, образотворче мистецтво. Я зазвичай спав у її ліжку й, якщо прокидався десь о четвертій ранку, вона завжди читала, горіло світло. Я майже нікого так не любив, як бабусю. — Він відвернувся від нас. — Якби тільки вона більше малювала! Я завжди відчував, що малюю начебто за неї, наскільки можу.