У колекції були й роботи майстрів двадцятого століття: де Коонінг,[141] маленьке полотно Клееё,[142] абстрактні полотна самого Педро Кайє та його брата. Твори Педро були на подив барвистими й живими, тоді як Антуан тяжів до срібних і білих ліній.
— Мій брат помер, — прямо сказав Кайє. — Шість років тому помер у Мехіко. Він був моїм найближчим другом, ми тридцять років працювали разом. Роботами Антуана я пишаюся більше, ніж своїми власними. Він був людиною глибокою, розважливою, чудовою. Його праця надихала й мене. Я збираюся до Риму на виставку його робіт. Після цього вже не подорожуватиму. — Він пригладив волосся. — Коли помер Антуан, я вирішив припинити малювати. Так було краще, ніж усе писати й писати. Іноді художнику краще не працювати надто довго. Тобто я більше не художник. Разом з братом я поховав і свою останню картину. Ви знаєте, що Ренуар під кінець прив’язував пензля до руки мотузкою? Дюфі[143] теж.
Тепер ясно, чому в нього такі неймовірно пещені нігті, подумав я, бездоганне вбрання синього й чорного кольорів, чому в домі немає запахів студії. На жаль, не міг прямо його запитати, що ж він робить тепер, коли має так багато вільного часу. Але будинок, вишуканий, як і господар, сам відповідав: нічого. У Кайє був вигляд людини, яка замислилася в очікуванні ділової зустрічі, або хворого, який приїхав на прийом до лікаря надто рано, не взявши із собою ні книжки, ні газети, а брати розкладені для пацієнтів гламурні журнали не бажає. Нічого не робити — для Педро Кайє це стало постійною роботою; він міг собі це дозволити, а картини були його мовчазними друзями. Мене вразило, що він зовсім нічого не розпитував про нас самих, хіба що спитав Мері, чи не пише вона автопортрети. Йому, здається, було зовсім байдуже, з чого це ми цікавимося його давніми приятелями. Він зробився вільним навіть від допитливості.
Тепер Кайє повів нас зі своєї вітальні-печери крізь двері, розмальовані жовтим і червоним, до столової кімнати. Там ми побачили дещо інше — мексиканське народне мистецтво. Навколо довгого зеленого столу розставлені сині стільці, над столом — лампа під олив’яним абажуром у вигляді птаха, збоку — старий дерев’яний буфет; усе приготоване для гостей. Одна стіна прикрашена величезним гобеленом: пурпурові, смарагдові й помаранчеві люди й тварини — на чорному тлі — поспішають у своїх справах. На протилежній стіні висіли (зовсім недоречно, як на мене) три картини імпресіоністів і один реалістичний портрет олівцем — голова жінки. Схоже, двадцяте століття. Кайє підняв руку, наче вітався з ними.
— Оде особливо бажала придбати ці три картини олією, — пояснив він, — тому я відмовився їх продавати. Щодо решти, я виявив люб’язність і продав їй усі, всю колекцію — втім, не таку велику, напевно, дванадцять картин. Беатриса ж малювала не так багато.
Картини були видатними, навіть на перший погляд: спокійна манера, блискучий талант імпресіоністки. На одній зображена золотоволоса дівчина перед дзеркалом. Служниця, сама тінь на другому плані, принесла їй одяг — а може, навпаки, щось виносила з кімнати; можливо, й просто спостерігала за дівчиною. Більш загадковою була далека постать, яка неясно відбивалася в дзеркалі, нагадуючи привид. Картина була чудовою, чуттєвою, зворушливою. Я вперше дивився на свою Беатрису де Клерваль у плоті, й у кожній з небагатьох її картин, які я бачив потому, відчувалася та сама прихована тривога. В куточку була чітка мітка чорною фарбою — вона здавалася декоративною, схожою на китайський ієрогліф, доки не розбереш літери: БдК — її підпис.
Найбільше полотно зображувало чоловіка, який сидів на лаві в тіні квітучих кущів — не прорисованих, а лише намічених. Я подумав про той сад, що згадувався в листах Беатриси, й відступив далі, щоб краще роздивитися; рухався обережно, бодай не зачепити сині стільці. На чоловікові був циліндр, сюртук розстебнутий, на шиї видно краватку. Він читав книгу. На першому плані були неймовірно живі квіти: яскраво-червоні, жовті, рожеві; вони пробивалися крізь зелень трави, тоді як постать чоловіка залишалася розмитою. Він відпочивав, займав центральне місце, але в цілому, як мені здалося, був куди менше важливим у композиції. Що ж, Беатриса де Клерваль дійсно вважала свого чоловіка далеко не таким важливим персонажем картини, ніж її сад, або просто сховала їхню близькість за завісою неясності?
141
Коонінг, Віллєм де (1904–1997) — американський художник-абстракціоніст, голландець за походженням.
142
Клее, Пауль (1879–1940) — швейцарський живописець і графік, один з лідерів експресіонізму.