Потрібно було подбати ще про одну річ. Біля четвертої години я завітав до Робертової палати, коли він малював на лужку, мені це було відомо. На моє полегшення, двері не були зачинені, тож я не мав відчуття незаконного проникнення в чужу хату, хоча раз-другий і озирнувся через плече. Листи я знайшов на верхній полиці тумбочки, дбайливо складені докупи. Приємно було знову тримати в руках оригінали, неначе я сумував за ними, сам того не усвідомлюючи. Потертий папір, вицвілі коричневі чорнила, вишуканий почерк Беатриси. Скоріше за все, Роберт дуже засмутиться, коли довідається про зникнення й здогадається, хто саме їх узяв. Але із цим нічого не вдієш. Я поклав листи до своєї валізки й вийшов із палати.
Мері провела цю ніч у мене. Одного разу я прокинувся й побачив, що вона теж не спить, дивиться на мене в напівтемряві. Я погладив її обличчя.
— Чому не спиш?
Вона зітхнула й поцілувала мої пальці.
— Я спала. А потім мене щось збентежило. І я почала розмірковувати — як ти будеш там, у Франції.
Я притяг до себе локони її шовкового волосся.
— Що саме?
— Здається, я починаю ревнувати.
— Але я ж запрошував тебе їхати разом!
— Я не про це. Не хочу їхати. Але ж, якщо подумати, ти побачиш її, правда?
— Не забувай, я не…
— Так, ти не Роберт. Проте ти навіть не уявляєш, що це значить — жити з ними.
— З ними? — Я сперся на лікоть, щоб бачити її обличчя. — З ким це — з ними?
— З Робертом та Беатрисою. — Голос Мері лунав чітко, ясно, ані сліду сонливої хрипоти. — Гадаю, про це я могла сказати лише психіатру.
— А я міг почути лише від своєї єдиної в житті любові. — У темряві блиснули її зуби. Я взяв її обличчя в руки й поцілував. — Кинь це, люба, давай спи.
— Тільки, будь ласка, дозволь їй, бідолашній, померти як годиться.
— Не хвилюйся про це.
Мері влаштувала свою голівку на моєму плечі, я дбайливо огорнув її волоссям, мов шаллю, потім вона заснула. На цей раз без сну лежав я. Думав про Роберта, який спав (а може, й не спав) у цей час у «Ґолденґров», у ліжку, що було замалим для його великого тіла. Чому він їздив до Франції ті два рази? Не тому, випадково, що хотів довідатись, як і я сам, чия рука писала «Леду»? Чи знайшов відповідь? Можливо в католицькій Франції 1879 року то був дійсно надто сильний сюжет для жінки-художниці? Якщо Роберт вважав, нібито картину написала його Пані Меланхолія, чому тоді він напав на цю картину? Можливо, ревнував з якоїсь незрозумілої мені причини до Лебедя? Подумав, а чи не підвестися мені, вдягтися, взяти ключі від машини й їхати до «Ґолденґров»? Мені ж відомі коди тривоги, формальності в прийомному покої, нічний персонал. Я тихенько пройду до палати Роберта, постукаю в двері, відчиню їх, потрушу його за плече, він прокинеться. А, прокинувшись, почне говорити: «Я взяв ножа, пішов до музею, накинувся на неї, тому що…»
Я притис обличчя до волосся Мері й зачекав, поки минеться той поштовх до дії.
Розділ 96
Аеропорт імені Шарля де Голля був галасливішим, ніж я пам’ятав з попереднього прильоту, він зробився просторішим і остаточно втратив затишність. За три роки потому ми опинимося там з Мері, здійснюючи запізнілу шлюбну подорож, побачимо, як поліція звільняє той самий термінал від пасажирів, почуємо далекий вибух здалеку, з-поза складів. То підривали валізу, залишену без нагляду посеред однієї з великих зал. Відлуння вибуху вдарить по наших нервах — відлуння бомби, якої не виявилося в тій валізі. Але у 2000 році нерви були спокійнішими, а я був сам.
Я поїхав на таксі до готелю, який мені порадила Зоя. Мій номер там нагадував просто бетонну коробку, єдине віконце дивилося на колодязь центрального корпусу, а ліжко було твердим і рипучим. Проте готель був розташований у декількох кроках від Ліонського вокзалу, а трохи далі по вулиці — бістро з обов’язковою шторою, яку господар піднімав уранці за допомогою величезного важеля. Я кинув валізи в готелі й пішов до бістро поїсти (я ще робитиму це багато разів), залишився задоволеним понад усі сподівання — після тривалого перельоту. Парувала міцна кава, для якої не пошкодували молока. Потім повернувся до своєї «коробки» й поспав цілу годину попри добру порцію кофеїну. Коли прокинувся, день вже наближався до вечора. Прийняв гарячий душ, аж стогнучи від насолоди, поголився й пішов прогулятися містом, з путівником у кишені.
Анрі мешкав на Монмартрі, але все одно я завітаю до нього лише завтра вранці. Вийшовши з готелю, я вже за кілька хвилин побачив на тлі неба куполи базиліки Сакре-Кер.[149] Визначні пам’ятки Парижа я пам’ятав з попереднього приїзду, десь дванадцятьма або тринадцятьма роками раніше. А путівник нагадав, що ця біла, схожа на казковий сон, церква побудована як символ влади уряду, після розправи з Паризькою Комуною. Втім, мене чомусь не тягнуло розглядати пам’ятки, тож я просто блукав вулицями, а путівник лежав у кишені весь час, за одним винятком: на набережних Сени, задивившись на столики букіністів, я загубився й не знав, у якому напрямку мій готель. Погода була сирою, не холодною, але й не теплою, сонце інколи пробивалося крізь хмари й сяяло на воді. Я пошкодував, що так довго не був у Парижі — туди ж летіти з Вашингтона всього нічого. На сходах, що спускалися до річки, я розстелив хусточку на слизькому камені, сів і зробив начерк плавучого ресторану, прикрашеного з усіх боків горщиками з квітами — він стояв біля протилежного берега.
149
Одна з найкрасивіших і найвідоміших католицьких церков Парижа; побудована на рубежі XIX і XX ст. на вершині пагорба Монмартр, у найвищій точці міста (130 м над р. м.).