Крісло, в якому сидів Анрі Робінсон, було майже таким само старезним, як і його власник. Коли я ввійшов, він повільно підвівся, незважаючи на моє прохання не робити цього (декілька перекручених французьких слів), і простяг мені свою прозору руку. На зріст він був дещо нижчим за мене, сама шкіра й кістки, але стояв прямо. На ньому була строката святкова сорочка, темні брюки, червоний кардиган із золотими ґудзиками. Мізерні залишки волосся були зачесані прямо, ніс майже такий прозорий, як і руки, щоки густо-червоні, очі за склом окулярів карі, але вже побляклі. Замолоду обличчя мало привертати увагу жінок: темні очі, широкі вилиці, тонкий прямий ніс. Руки в нього тремтіли, але потиск був рішучим. У мене пробігли спиною мурахи, коли збагнув, що саме ця рука пестила Беатрисину дочку, чиї руки сама Беатриса, поза сумнівом, багато разів тримала й гладила.
— Доброго ранку, — привітав він мене англійською мовою, з акцентом, але ясно й чітко. — Заходьте, будь ласка, сідайте. — Вказав на крісло рукою із синіми нитками судин. — Газет забагато. — Посмішка відкрила на подив молоді й рівні зуби, вставні. Я прибрав з другого крісла газети й зачекав, поки він усядеться сам, спираючись худорлявими руками на підлокітники.
— Мсьє Робінсоне, дякую, що погодилися зустрітися зі мною.
— Для мене це радість, — відповів він. — Хоча, як я вам вже писав, людина, яку ви згадували, не користується моєю любов’ю.
— Роберт Олівер хворий, — пояснив я. — Підозрюю, що він хворів уже тоді, коли поцупив у вас листи, тому що його захворювання має циклічний характер, до того ж воно хронічне. Проте я розумію, що його вчинок мав засмутити вас дуже сильно. — Я обережно витяг листи з внутрішньої кишені піджака, розгорнув складений великий конверт і показав йому, перш ніж передати всю зв’язку в його руки.
Анрі з великим подивом поглянув на листи, підняв очі на мене.
— Це належить вам? — запитав я.
— Так, — була відповідь. Щоки в нього затремтіли, ніс почервонів і затіпався, голос зраджував його, а на очі на мить набігли сльози. — Якщо бути точним, вони належали Оде де Клерваль, з якою ми прожили більше двадцяти п’яти років. Її мати на смертному одрі передала їх Оде.
Я уявив собі Беатрису — не молоду й відверту, але вже літню, можливо, посивілу, замучену хворобою, передчасно вмираючу, їй же не було ще шістдесяти. Недалеко від мого власного віку, і в мене не було дочки, яку я залишав би на цьому світі.
Я стримано кивнув, висловлюючи таким чином співчуття до того обурення, яке мало опанувати Анрі. Здається, його очі за окулярами в золотій оправі бачили ще досить добре.
— Мій пацієнт, Роберт Олівер, напевно, не усвідомлював, якого болю він завдає вам цією крадіжкою. Не можу просити, щоб ви йому пробачили, але сподіваюсь, що ви зрозумієте його. Він закохався в Беатрису де Клерваль.
— Це мені відомо, — відказав Анрі досить різко. — Я також знаю, що таке одержимість, якщо ви це маєте на увазі.
— Мушу вам сказати, що я читав ці листи, замовив їх переклад. І я не розумію, як можна в неї не закохатися.
— Вона була, напевно, дуже милою, tendre.[151] Ви ж знаєте, що я теж кохав її, через її дочку. Але яким чином ви самі зацікавилися нею, докторе Марлоу?
Він пам’ятав моє прізвище.
— Через Роберта Олівера. — Я розповів йому про арешт Роберта, про мої спроби ближче познайомитися з ним у перші тижні перебування в моїй лікарні, про обличчя, яке він без упину малював, а потім і писав фарбами замість того, щоб розмовляти про те, як мені потрібно збагнути ту примару, яка тяжіла над ним. Анрі Робінсон слухав, склавши долоні разом, згорбивши плечі, дуже уважний і трохи схожий на мавпу. Час від часу він кліпав очима, але не перебивав. Я розповідав йому далі, відчуваючи дивне полегшення: про свої розмови з Кейт, про те, як Роберт писав портрети Беатриси, про Мері й про те, як Роберт пояснював їй, що вперше побачив Беатрису в натовпі. Про візит до Педро Кайє я не став розповідати.