Я трималась одною рукою за плече незнайомця, а другою — за поручні.
— Хочете, щоб я-комусь зателефонував? Вашим родичам? Може, дівчатам, які мешкають з вами разом?
Я похитала головою. Кілька разів похитала, але розмовляти була неспроможна. Відчувала, що зараз знов блюватиму, а тоді вже більшого сорому й не вигадаєш.
— Ну, як забажаєте. — Він знов посміхався, втомлено, але приязно. — Сідаймо у цей потяг.
Ми ввійшли у вагон разом, утиснувшись у жахливий натовп. Змушені були їхати стоячи, й він підтримував мене ззаду, не притискаючись, що мені сподобалось, а просто міцно тримаючи мене одною сильною рукою, а другою ухопившись за скобу. Коли потяг робив повороти, мій супутник колихався, але мене тримав на місці. На першій зупинці хтось вийшов із вагона, і я впала на сидіння. Майнула думка: якщо я блюватиму тут, у цьому замкненому просторі, й забрудню щонайменше шістьох людей, прийдеться накласти на себе руки. Доведеться повернутися до Мічигану, тому що я не пристосована до великого міста, я не така міцна, як решта сім мільйонів його мешканців. Я блюю на людей. І, вмираючи або залишаючи місто, я найбільше радітиму з того, що ніколи не побачу над собою цієї високої постаті молодого чоловіка в джинсовій сорочці й темних плям на його черевиках.
Розділ 13
Доїхали до моєї зупинки. Я вже нічого не розуміла, але мій галантний незнайомець вивів мене з потяга, а далі нагору, і там мене знову вивернуло, цього разу на дощовий зливник при бордюрі. Якось кволо промайнула думка, що я кожного разу влучаю все краще, а вибір цілі стає все доречнішим.
— Сюди? — спитав він, коли я звільнилась, і я махнула рукою вздовж вулиці, в бік багатоповерхового будинку, де мешкала. На щастя, до нього було зовсім близько. Гадаю, що вказала б дорогу навіть у тому разі, якби була впевнена, що він переріже мені горло, щойно ми туди доберемося. Так само байдуже мені було, коли він узяв з моєї тремтячої руки ключ від парадних дверей, а потім завів мене в ліфт.
— Мені вже добре, — вимовила я ледь чутно.
— Який поверх? А номер квартири? — запитав він замість відповіді, а коли ми вийшли з ліфта в довгий смердючий коридор, укритий килимочком, він відшукав на моїй низці ключ від квартири й відімкнув двері.
— Привіт! — гукнув голосно. — Здається, нікого немає.
Я мовчала, бо не мала ані сил, ані бажання пояснювати йому, що живу тут сама. Однаково, він це миттю зрозуміє, тому що в мене була одна кімната з крихітною кухонькою, сяк-так відгородженою шафою. Ліжко правило мені й за канапу; на ковдрі були розкладені старенькі подушки — ностальгічний спогад про дитинство, а у верхній шухляді туалетного столику зберігалися тарілки, яким не вистачило місця на кухні. На підлозі лежав заяложений палас із домівки моєї тітоньки у штаті Огайо, на письмовому столі розкидані рахунки й начерки, притиснуті зверху замість прес-пап’є філіжанкою для кави. Я дивилась на це, немов уперше бачила власну кімнату, і вражалась — яка ж вона убога! Мені було дуже важливо мешкати в квартирі самій, і заради цього я погодилась на пошарпаний будинок з миршавим хазяїном.
Незнайомець допоміг мені ввійти й обережно посадовив мене на край ліжка-канапи.
— Хочете ковток води?
— Ні, дякую, — проскиглила я, пильнуючи за ним.
То був чистий сюрреалізм — щоб хтось отак перетнув мій поріг просто з нью-йоркської вулиці! Наразі єдиною людиною, яка мене відвідала, був хазяїн: він якось завітав на дві хвилини — подивитися, чому не запалюється духовка, й показав, як потрібно стусонути ногою її дверцята. А цей чоловік (я навіть не знала, як його звуть) стояв собі посеред моєї кімнати й видивлявся чогось — напевно, того, що допомогло б мені припинити блювання. Я намагалася не вдихати на повні груди.
— Будь ласка, принесіть мені з кухні тазик.
Він приніс тазик, ще й вологий паперовий рушничок — витирати обличчя, і тоді я трошки відкинулася на канапі. А гість впер руки в боки й роздивлявся мою «галерею». До неї входила чорно-біла фотографія моїх батьків, які розмовляли між собою, сидячи на ґанку нашого будинку — це фото я зробила, коли ще навчалась у школі, у старших класах. Далі йшли декілька нещодавно зроблених замальовок молочних пакетів, а завершував експозицію плакат з репродукцією муралу Дієго Рівери:[41] троє чоловіків тягнуть величезний камінь, засмаглі бронзові тіла вигинаються від напруги. Гість з хвилину вдивлявся в це зображення, а я відчула миттєвий укол розчарування: чи ж йому зовсім не цікаві мої власні малюнки? Багато хто сказав би за таких обставин: «О! Це ви самі малювали?» А він стояв і дивився лише на робітників-мексиканців Рівери, на їх скривлені від натуги обличчя й масивні тіла ацтеків. Нарешті обернувся до мене.
41
Рівера, Дієго (1886–1957) — мексиканський художник і громадський діяч, один із засновників мексиканської школи монументального живопису.