— І що ми робитимемо далі?
— Добре, — сказала я й злякалася власної хоробрості, тому що в душі розуміла — знала — це розмовляю не я, чинити так мене надихає Робертова присутність і те, як він на мене дивиться. — Добре. Гадаю, що саме настав час вам запросити мене до себе — подивитися на ваші гравюри.
Він розсміявся. Очі освітилися, а великий, потворний, чуттєвий рот широко розкрився від сміху. Він ляснув себе по коліну.
— Точно! Будь ласка, ходімо зараз до мене. Якщо не заперечуєте, я покажу вам свої гравюри.
29 жовтня 1877
Mon cher oncle!
Сьогодні вранці ми одержали Вашого листа й з великою приємністю чекаємо Вас на обід. Ласкаво просимо! Татусь сподівається, що Ви прийдете раніше й візьмете із собою всі нотатки, щоб ми почитали їх разом.
Вибачте, поспішаю. Ваша небога
Розділ 15
Роберт мешкав у західній частині Ґрініч-віліджу, в найманій квартирі, разом з двома іншими студентами — коли ми прийшли, їх не було вдома. Двері до їх спалень були розчинені, по підлозі розкидані одяг, книжки — немов у гуртожитку. У неприбраній вітальні висіла репродукція Поллока,[42] в кухні стояла на столі пляшка бренді, а в раковині повно немитих тарілок. Роберт провів мене до своєї спальні, де теж усе було догори ногами. Ліжко, зрозуміло, було не застелене, по підлозі розкидана брудна білизна, проте два светри акуратно повішені на спинку стільця. Книжки лежали високими стосами — деякі французькою мовою, що справило на мене неабияке враження, — книги з мистецтвознавства, можливо, й романи. Я спитала Роберта про книги, він пояснив, що його мати — француженка, вона приїхала з батьком до Сполучених Штатів після війни, тож він виріс у двомовній сім’ї.
Та найбільше вражало, що всюди, де тільки можна, розкладені малюнки, акварелі, листівки з репродукціями картин. Стіни завішані, напевно, власними роботами Роберта: малюнками олівцем, вугіллям — часом одна й та сама модель знов і знов, — етюдами рук, ніг, носів і безкінечних долонь. Я гадала, що його кімната виявиться храмом сучасного мистецтва, повним кубів, ламаних ліній, репродукцій Мондріана.[43] Зовсім ні — звичайна робоча кімната. Він стояв і спостерігав за мною. Я достатньо розуміла в живописі, щоб побачити: його роботи приголомшуючі, технічно досконалі й водночас повні життя, таємниці, руху.
— Я намагаюсь вивчати тіло, — сказав він розсудливо. — Мені й досі важко дається малюнок. Решта мене не бентежить.
— Ви пишете у традиційній манері, — здивувалась я.
— Так, — коротко відповів він. — Насправді мені байдуже, що там за напрямки. Повірте, цих нісенітниць мені вистачає на заняттях.
— Але мені здалося… ну, там, у барі, коли ви розповідали про всіх великих сучасних художників… мені здалося, що ви в захваті від них.
Він кинув на мене якийсь незрозумілий погляд.
— Не сподівався, що це справить на вас саме таке враження.
Ми стояли й дивились один на одного. В кімнаті висіла суцільна тиша, таке відчуття спорожнілого куточка під час «мертвого сезону» — і це в серці заклопотаного нічного великого міста. А ми, здається, були десь на Марсі, й нікого навколо. Іще — відчуття таємниці, немов ми грали в хованки й нікому не було відомо, де ж ми є. Майнула коротка думка про матір, яка зараз давно вже спить на своєму широкому ліжку, де колись спав і батько, в ногах у неї кицька; вхідні двері дбайливо замкнені на ключ і двічі перевірені, а в кухні на першому поверсі, під спальнею, цокає настінний годинник. Я обернулася до Роберта Олівера.
— То що ж вас таки захоплює?
— Відверто? — Піднялись його важкі брови. — Виснажлива праця.
— Ви малюєте, мов янгол. — Це вирвалося в мене, але так могла б сказати матуся, а цього я й бажала.
Раптом у нього з’явився задоволений вигляд — він не очікував від мене добрих слів.
— Критики нечасто так кажуть. Насправді вони взагалі ніколи так не кажуть.
— Після всього, що ви розповіли, мене зовсім не тягне на факультет мистецтв, — зауважила я. Він не запросив мене сісти, тому я ще раз обійшла кімнату, розглядаючи його малюнки. — Напевно, ви й олією пишете?
42
Поллок, Джексон (1912–1956) — американський художник-абстракціоніст, засновник напрямку «абстрактного експресіонізму».
43
Мондріан, Пітер Корнеліс (1872–1944) — нідерландський художник, працював також у СІЛА, де й помер. Один з родоначальників абстрактного живопису.