— Просто візьми його до себе, — попросив Джон.
Утім, у нашій професії звичка до обережності стає другою натурою.
— Чому ж? Ти що, хочеш додати мені клопоту?
— Ой, облиш! — за його тоном я зрозумів, що Джон посміхається. — Я ніколи не чув, щоб ти — та відмовив хворому, докторе Сумлінний, а цей хворий вартий твоєї уваги.
— Бо я сам малюю?
Він вагався одну мить.
— Так, як на те пішло. Я не вдаватиму, буцімто розумію митців, але гадаю, що ти із цим хлопцем порозумієшся. Казав же тобі, що він не дуже говіркий, а коли я так кажу, це означає, що я з нього витяг не більше трьох речень. Гадаю, в нього починається депресія, попри всі ліки, які ми йому призначили. Окрім того, він виявляє ознаки гніву, почалися напади збудження. Він мене непокоїть.
Я пильно придивлявся до дерева, до смарагдової галявинки, до розкиданих усюди градинок, які вже потроху танули, і знов до дерева. Якщо дивитися з вікна, це дерево було видно трохи лівіше від центру, і похмурість того дня надала його блідо-рожевим і білим брунькам яскравості, якої бракувало, коли сяяло сонце.
— І що ви йому призначили?
Джон прочитав увесь список: один нормотимічний препарат,[5] один седативний,[6] ще один — антидепресант, усі у великих дозах. Я взяв зі столу ручку й блокнот.
— Діагноз?
Джон назвав діагноз, і я не здивувався.
— На наше щастя, він підписав дозвіл на вільну інформацію[7] — ще коли розмовляв, у відділенні невідкладної допомоги. Ми також отримали нещодавно копію його медичної картки від психіатра з Північної Кароліни, до якого він звертався близько двох років тому. То був, напевно, останній раз, коли він звертався взагалі до будь-кого.
— У нього сильні ознаки тривоги?
— Розумієш, він не хоче про це говорити, однак ознаки є. І, згідно з карткою, він уже не вперше приймає курс медикаментозного лікування. Навіть коли його сюди привезли, в кишені піджака у нього була пляшечка клонопіну,[8] якій вже два роки. Гадаю, великої користі йому з того не було, тому що це потрібно приймати вкупі з нормотимічним препаратом. Нарешті нам вдалося розшукати в Північній Кароліні його дружину — колишню, якщо бути точним, — і вона розповіла трохи більше про те, як він лікувався раніше.
— Схильний до суїциду?
— Можливо. Важко робити остаточні висновки, бо він же не хоче розмовляти. Тут він жодної спроби не зробив. Скоріше, він розлючений. Усе одно, що ведмідь, якого замкнули в клітці, до того ж ведмідь мовчазний. Проте, з огляду на обставини, за яких він до нас потрапив, я не хочу отак узяти та й виписати його. Необхідно, щоб він десь побув під наглядом, хтось повинен з’ясувати, що з ним насправді, до того ж потрібно дуже ретельно підібрати дози препаратів. Він добровільно погодився на лікування, так що я впевнений: з його боку заперечень не буде. У нас йому не подобається.
— То ти гадаєш, я зможу його розговорити? — То був наш старий жарт, і Джон залюбки відгукнувся.
— Марлоу, в тебе й каміння почне розмовляти.
— Дякую за комплімент. А ще більше дякую за те, що ти зіпсував мені обідню перерву. Медичне страхування в нього є?
— Є начебто. Цим займається наш соціальний працівник.
— Ну, гаразд. Нехай його привозять до «Ґолденґров». Завтра о другій, з медичними документами. Я його зареєструю.
Я поклав слухавку й постояв, гадаючи, чи зможу викроїти п’ять хвилин на малювання ескізів, поки їстиму — я люблю так робити, коли графік прийому хворих дуже напружений. Зараз у мене були призначені пацієнти о пів на другу, на другу, на третю, на четверту, а о п’ятій — збори. А завтра на мене чекає десятигодинний робочий день у «Ґолденґров», приватному реабілітаційному центрі, де я працював уже дванадцять років. Зараз же мені були потрібні суп, салат та олівець у пальцях на декілька хвилин.
А ще я подумав про те, що давно забув, хоча колись згадував частенько. Коли мені виповнився двадцять один рік, відразу по закінченні Колумбійського університету (який напхав мене знаннями з історії, англійської мови, а також із природничих наук), і я вже збирався вступати до медичного факультету Віргінського університету,[9] мої батьки з власного бажання дали мені достатньо грошей, аби ми з моїм товаришем по гуртожитку поїхали на місяць до Італії та Греції. Вперше я виїхав за межі Сполучених Штатів. Живопис у церквах та кляшторах Італії, архітектура Флоренції та Сієни схвилювали мене. На грецькому острові Парос — там, де видобувають напівпрозорий мармур, найпрекрасніший у світі, я опинився якось на самоті в місцевому археологічному музеї.
9
У США на медичні та юридичні факультети вступають тільки особи, які вже мають ступінь бакалавра, тобто вищу освіту з будь-якої спеціальності (4 роки). Термін професійного навчання майбутніх лікарів та юристів — іще 4 роки.