Після вінчання ми пішли до ресторану в центрі Ґрініч-вілідж, і там зустрілися з нашими приятелями. Вони всі виглядали незвично охайними, дехто з жінок був у черевичках з високими підборами. Приїхали і мої брат із сестрою, аж із самого Заходу. Всі поводилися трохи офіційно; друзі потисли руки нашим матерям, деякі навіть їх поцілували. Коли ж принесли вино, однокурсники Роберта почали виголошувати сороміцькі тости, що мене було збентежило. Але наші матусі, замість виглядати приголомшеними, сиділи рядком, щоки в них палали, і вони сміялися, мов дівчата-підлітки. Давно вже я не бачила свою матусю такою щасливою, і від того дещо заспокоїлась.
Роберт не подбав про те, щоб знайти собі десь постійну роботу, я кілька місяців наполегливо його вмовляла — я ж тепер мріяла, щоб ми знайшли затишне невеличке місто, де колись, можливо, зможемо купити собі будинок. Правду кажучи, він взагалі не шукав роботи, місце у Ґрінхілі запропонував один з його колишніх викладачів: Роберт експромтом завітав до того в кабінет, аби запросити його на ленч. А за тим ленчем викладач випадково згадав, що днями чув про вакантне місце й може рекомендувати туди Роберта — у того викладача був давній приятель, скульптор і майстер гончарної справи, який викладав у Ґрінхілі. Для художника це прекрасне місце, почув Роберт за ленчем: у Північній Кароліні багато художників, які ведуть справжнє, чисте життя, займаються тільки своїм мистецтвом. А коледж у Ґрінхілі був тісно пов’язаний з колишнім коледжем Блек-Маунтінс,[53] тому що декілька учнів Джозефа Альберса[54] залишили Блек-Маунтінс, коли розпався їхній гурток, і заснували факультет мистецтв у Ґрінхілі. Там Роберту буде добре, він матиме змогу писати картини. Якщо поміркувати, я теж, напевно, змогла б, до того ж приємний клімат, а ще… гаразд, він напише туди листа, рекомендуючи Роберта.
Так воно виходило, що майже все добре в житті випадало Роберту саме таким шляхом, завдяки талану, а йому зазвичай таланило. Поліцейський, наприклад, вибачає йому перевищення швидкості й знижує штраф зі ста двадцяти доларів до двадцяти п’яти. Він запізно звернувся по фант на свої заняття живописом — і отримав той фант, а ще й додаток на придбання необхідного приладдя. Всім подобається робити для нього щось добре, бо він видається таким щасливим і без їхньої допомоги, таким байдужим до власних потреб, і до їхнього бажання стати йому в пригоді. Ніколи не могла цього збагнути. Мені часом здавалося, що він обдурює людей, сміється з них, хоча й ненавмисне, але тепер гадаю, що життя немовби відшкодовувало Роберту те, чого йому самому бракувало.
Я вже була вагітна, коли ми переїхали до Ґрінхіла. Я зауважила Роберту, що кожна велика любов у моєму житті починається з блювання. Насправді, майже ні про що інше й думати не було сили. Запакувала все що можна у нашій квартирці в Ґрініч-вілідж, багато чого пороздавала друзям, які залишались (яких ми залишали, подумалося з гіркотою) там, у нашому колишньому житті. Роберт обіцяв, що домовиться з кількома друзями, щоб допомогли перенести речі до вантажівки, яку ми орендували для переїзду, але ж він забув. А може, це вони забули, тож ми врешті найняли двох підлітків просто з вулиці — перетягти всі речі згори донизу. Пакувала я все сама, тому що Роберту потрібно було в останню хвилину зробити то те, то інше на факультеті або в студії. Ми не залишили в квартирі взагалі нічого — спеціально, аби хазяїн не зміг утримати нашу заставу, а тоді Роберт сів за кермо, й ми поїхали до студії. Звідти він витяг коробки з приладдям для живопису й цілі оберемки полотен. Пізніше я збагнула, що він не пакував жодної речі зі свого одягу, жодної тарілки або чашки — лише те, що було в студії, бо тільки це для нього й важило. Тим часом я залишалась у машині, аби відігнати її, якщо з’явиться поліція або дівчина з інспекції паркування.
Так я сиділа за кермом, осяяним серпневим сонцем, і погладжувала свій живіт, що вже помітно здувся — не від того дитинчати розміром з горішок, як малюють на плакатах у поліклініці, а від того, що я багато їла й багато блювала, від моєї в’ялості й розслабленості, від небажання тримати себе у формі. Я провела рукою по опуклому животі й відчула ніжність до людинки, що росла всередині мене, до життя, на яке ми чекали. Такого я ще ніколи не відчувала, то був секрет навіть від Роберта — головним чином тому, що я не вміла йому це толком пояснити. Коли він з’явився з останнім оберемком старих скринь і останнім мольбертом, я визирнула з віконця вантажівки й подивилась на нього — він був бадьорий, веселий, упевнений, і все те ніяк не стосувалося мене. Він ні про що не думав, крім одного: як вмістити все, що приніс, у вантажівку, повну наших убогих меблів. Саме тоді, в ту хвилину, я вперше відчула, що припустилася якоїсь помилки, неначе дитина шепотіла мені: «Чи ж він зможе подбати про нас?»
54
Альберс, Джозеф (1888–1976) — американський художник-абстракціоніст і відомий педагог, німець за походженням.