Ми дали їй ім’я на честь моєї давно померлої бабусі з Філадельфії. Інгрид спала здебільшого спокійно, й після першої ночі в нас склалися певні звички: Роберт та Інгрид спали, а я лежала й милувалася ними або читала, або блукала будинком, або мила ванну кімнату, а то й спала разом з ними. Здавалося, Роберт надто втомився, щоб писати картини: дитина будила нас тричі за ніч — я запевняла його, що то зовсім небагато, але він говорив, що це його виснажує. Я запропонувала, щоб він сам годував її, а він сміявся спросоння й відповідав, що так би й зробив, якби був здатен — але його молоко навряд чи було б смачним, якби це молоко й з’явилося в нього.
— Забагато токсинів, — казав він. — То все від фарб.
Я відчула легке роздратування, скоріше від заздрощів: у його голосі промайнула нотка самозадоволення? У мене в крові не було фарб, тільки корисна їжа й вітаміни для молодої матері, які — я це знала — були нам не по кишені, та не хотілося позбавляти дитину того, що їй необхідно. Те почуття любові до Роберта, майже обожнення, що я відчула у пологовому залі, день від дня тануло, проходило разом з болем у животі й у м’язах ніг, а я спостерігала, як воно залишає мене й відчувала втрату. Це нагадувало кінець дитячих захоплень, тільки набагато сумніше, й рубець на душі залишився — адже тепер я знала, що саме здатна відчувати не в п’ятнадцять років, а в тридцять з гаком, а почуття пішло, пішло. Втім, я дивилась, як Роберт тримає малятко на одній руці (вже як досвідчений батько), а другою їсть сам, і любила їх обох. Інгрид якраз почала повертати голівку й дивитися на нього, в очах у неї був такий саме подив, як і в мене, коли я бачила цього показного чоловіка з вугластим обличчям і густим кучерявим волоссям.
Удома я жадала від Роберта небагато: він почав читати платний літній курс лекцій, щоб заробити трохи грошей додатково, і я була вдячна йому. Невдовзі він знову почав малювати ночами на горищі, а іноді залишався на ніч у коледжі й малював у студії факультету. Здається, він більше не спав удень — принаймні, я цього не помічала, — незважаючи на те, що вночі Інгрид будила нас, як завжди. Він показав мені декілька невеличких полотен — натюрморти з гілками й камінням: він задавав це студентам, малював і сам. Я посміхнулася й утрималася від зауваження, що виглядають вони, як на мене, мертвими. Вони нагадували мені значення французького терміна — nature morte.[62] Кілька років тому я могла б посперечатися з ним про ці картини, подражнити злегка, обговорити деталі, тому що така увага була для нього приємною, могла б сказати, що для завершення полотна не вистачає лише забитого фазана. Тепер же я вбачала в цих картинах не дерево й каміння, а скоріше наш хліб з маслом, тому й проковтнула язика. Інгрид потрібний був дитячий харч, бажано натуральна морква й шпинат. Настане час, і, можливо, їй захочеться вступити до коледжу Барнарда.[63] А минулого тижня протерлася на колінах моя єдина піжама.
Якось у червні, вранці, коли Роберт пішов на заняття, я вирішила поїхати до міста, хоча потреби в тому й не було — просто мені вже набридло гуляти з коляскою вуличками студентського містечка. Одягла Інгрид, поклала її у колиску, щоб вона погралася кілька хвилин сама, поки я візьму светр, ключі від машини, гаманець. На гачку біля вхідних дверей моїх ключів не було, й я одразу здогадалася, що їх узяв Роберт, поки я доїдала сніданок. Іноді він їздив до коледжу, якщо сильно спізнювався, а де його власні ключі — здебільшого не пам’ятав. Зараз це мене вмить роздратувало не на жарт.
Я зробила останню спробу й видерлася на горище — подивитися, чи не залишилися Робертові ключі на столі, в купі його особистих речей. Зазвичай там був справжній натюрморт з м’ятого паперу, ручок, серветок, телефонних карток, навіть грошей. Так зосередилася на своєму пошуку, що не збагнула одразу, що саме бачу. Я все ще дивилася на засмічений стіл у надії відшукати ключі й виїхати на прогулянку, коли зрозуміла, що на горищі панує напівтемрява. Повільно потягла за шнурок, увімкнула світло. Я не була тут уже два чи три місяці — ні, чотири, з народження Інгрид. Як я вже казала, то був старий сільський будинок. Внутрішній бік даху був не завершений, замість стелі — голі балки й поперечини. Горище було невеличким, влітку тут було спекотно, як у пеклі. На щастя, у нас у горах спекотних днів небагато. Я з безнадією поглянула на стіл, де лежав звичний мотлох, потім знов оглянула все навкруги.