Я остаточно втратила владу над собою.
— Хто вона? — проридала я.
— Хто — вона? — перепитав Роберт, а тоді його брови насупилися, він розвернувся й пішов до нашої спальні. Я все стояла в дверях, стежила за ним, заливаючись слізьми, хлюпаючи носом, схлипуючи вголос, що було вже зовсім принизливо. Він же влаштувався на ліжку, яке я заслала сьогодні вранці, й накрився стьобаною ковдрою. Заплющив очі. І так, із заплющеними очима, звернувся до мене:
— Дай мені спокій. Залиш мене.
На мій жах, він заснув відразу, коли я ще була в кімнаті. Стояла в дверях, намагаючись угамувати сльози, й бачила, як дихання в нього стає повільнішим, а потім — ледь чутним і рівним. Він спав, наче дитина, а нагорі прокинулася Інгрид й заплакала.
Розділ 25
Я уявив собі садочок Беатриси. Він мав бути невеличким, прямокутним. У знайденій мною книзі з малюнками Парижа кінця дев’ятнадцятого століття не було жодної картини Клерваль, але там була репродукція з картини Берти Морізо, що зображувала її чоловіка та доньку на садовій лаві в затінку — суто сімейна сцена. У тексті пояснювалося, що родина Морізо мешкала в Пассі,[68] новому великому передмісті. Я уявляв собі сад Беатриси наприкінці осені: листя вже жовте й брунатне, частково опале на доріжку, збите рясними дощами, а дикий виноград на дальній стіні зробився бордовим — vigne vierge[69] (до замальовки схожої стіни була зроблена примітка: «справжній дикий виноград»). Мало бути ще декілька троянд — тепер, восени, від них залишилися тільки голі коричневі стебла та яскраво-червоні ягоди шипшини — навколо сонячного годинника. Поміркував над усім, врешті відкинув сонячний годинник. Замість нього вималював подумки намоклі клумби, зів’ялі хризантеми чи схожі важкі мертві квітки, потемнілі від дощів, а в центрі саду — дбайливо висаджені кущі й садову лаву.
Жінці, яка дивиться на цей пейзаж, сидячи за письмовим столом, має бути двадцять шість років — на той час зрілий вік; вона вже п’ять років одружена, проте дітей немає. Судячи з любові до племінниці, відсутність дітей засмучує її, це джерело потаємних страждань. Я бачив Беатрису за столом, розписаним її матір’ю, бачив широкі спідниці перлистого кольору, які хвилями спадають зі стільця — втім, хіба жінки тоді не носили різні сукні вранці й надвечір? Бачив мережива на її шиї й зап’ястях, сріблясту стрічку, що перехоплювала зібране у важкий вузол волосся. Сама вона може мати будь-який колір, крім сірого, риси обличчя чітко окреслені, чисті навіть у слабому світлі похмурого дня, волосся темне, але воно блищить, вуста червоні, очі з пристрастю зосереджені на сторінці паперу, яка цього вологого ранку слугує їй за найкращу подругу.
Розділ 26
Улітку того року Роберт спав коли-не-коли: він викладав, малював у вільний час, зі мною ж тримався прохолодно. Незабаром я припинила плакати потай і почала звикати до нового стану речей. Усе ще закохана в нього, я дещо загартувалася й вичікувала.
У вересні відновилися повноцінні заняття в коледжі. Коли я ходила, разом з Інгрид, до подруг — дружин інших викладачів — попити чаю, побалакати, то вони зазвичай розповідали про своїх чоловіків. Я й собі додавала якісь невинні дрібнички про Роберта, щоб усі знали: у нас вдома все гаразд. У цьому семестрі Роберт проводить по три заняття на тиждень у студії. Він полюбляє чилі. Мені потрібно відшукати рецепт цього гострого соусу.
Потихеньку я також збирала інформацію про їхніх чоловіків — для порівняння. Виходило, що їхні чоловіки прокидаються вранці, разом з дружинами, або й раніше, щоб встигнути зробити пробіжку. У одної чоловік готував їжу увечері по середах, тому що в цей день у нього було менше занять. Почувши це, я подумала: а чи Роберт узагалі знає, коли середа, а коли який інший день тижня? І він точно ніколи не готував їсти, якщо не рахувати відкорковування пляшок. Чоловік іншої подруги замінював її двічі на тиждень: сидів з дитиною, а дружина мала змогу зробити щось для себе. Я й сама бачила одного разу, що він увійшов до кімнати якраз у слушну годину — забрати до себе їх дворічну дитину. Значить, він знав, котра година й де він повинен бути о цій годині. Я тримала свої думки при собі й посміхалася разом з іншими маленьким вадам їх чоловіків. «Він розкидає свій одяг по всьому будинку? — хотіла б я сказати їм. — То дрібничка». І вперше задумалася про тих жінок, які самі були викладачками коледжу — як вони пораються з усіма справами? Серед них, я знала, була мати-одиначка, й мені раптом зробилося сумно й ніяково: ми так приємно спілкувалися одна з одною, а вона тим часом проводила заняття зі студентами. Ми ніколи не робили навіть спроби прилучити її до нашої компанії. Взагалі життя всіх нас було досить вільним: ми рахували кожну копійчину, але самі не заробляли жодної. Втім, моє власне життя видавалося не таким вільним, як у моїх подруг, і я намагалася збагнути, як це сталося.