Тут її шкіри торкається гостреньке ребро складеного листа. Вона струшує сніг з рукавичок, розстібає теплий плащ, потім комір сукні, витягає листа, відчуваючи, що за спиною — вікна будинку, очі служниць. Утім, зараз вони мають бути дуже заклопотані — хто в кухні, хто провітрює вітальню й спальню її свекра, а він тим часом сидить біля вікна у гардеробній, не здатний побачити сліпими очами навіть її темну постать на білому тлі саду.
У листі не вживається її ім’я, лише ласкаві звернення. Її дописувач розповідає про те, як проводить свій день, про свою нову картину, про книги, що чекають на нього біля каміна, але за цими рядками вона чує його голос, який промовляє до неї зовсім інше. Вона тримає вологі пальці в рукавичках подалі від чорнила. Кожне слово листа вона вже завчила напам’ять, але їй хочеться знову побачити докази в чорних розчерках пера, в його почерку, завжди недбалому, в тому, як він ощадливо використовує кожен рядок. Це та сама невимушена прямота, яку вона бачила в його етюдах, та впевненість, що відрізняється від її власних наполегливих зусиль — впевненість, що одразу привертає увагу, навіть спантеличує. Його слова звучать так само впевнено, хіба що в них вкладено більше значення, ніж здається на перший погляд. Accent aigu, легка рисочка кінчиком пера, — це пестощі, a accent grave,[76] з натиском, відкинутий назад — то застереження. Про себе він пише впевнено, але немов вибачається: «я» — велика літера на початку його дорогоцінних речень нагадує глибокий, з напругою, вдих, а маленька — швидка й стримана. Ось він пише про неї, про те, що вона відроджує його життя — це що, випадковість? Ставить запитання — з її дозволу він в останніх листах називає її на «ти» — «т» поштиве, особливо на початку речень, а «и» ніжне, немов рука, що прихищає маленький вогник.
Вона притримує аркуш за краєчок, не звертає в цю хвилину уваги на звучання кожного рядка — задля того, щоб хвилиною пізніше зрозуміти його знову й отримати від того задоволення. Він не має наміру порушувати спокій її життя; добре розуміє, що у своєму віці здатний запропонувати їй не багато розваг. Єдине, чого він прагне — щоб йому дозволили дихати її присутністю й заохочувати її найшляхетніші мрії. Він насмілюється сподіватися (хоча вони, скоріше за все, не скажуть про це ані слова), що вона вважає його щонайменше своїм відданим другом. Вибачається за те, що бентежить її недостойними почуттями. Її лякає думка, що за тим «пробач мені» з довгими завитушками й тендітною крапкою над «і» криється його здогад, що вона вже належить йому.
Ноги в неї змерзли: крізь намоклі черевики почав просочуватися сніг. Вона згортає лист, знов кладе його до схованки й приникає обличчям до стовбура дерева. Не можна залишатися тут довго — хтось із добрим зором може підійти до вікна й побачити її зі спини, але їй потрібна невелика пауза, щоб відновити сили. Тіло її все тремтить не від його слів, з їхньою вишуканою обережністю, а від власної рішучості. Вона вже вирішила не відповідати на цей лист. Утім, вона не вирішувала більше його не перечитувати.
Розділ 30
Роберт наполіг на тому, що до психіатра піде без мене. Повернувшись, сухо сказав: йому призначили ліки про всяк випадок, — назвав також прізвище й номер телефону психотерапевта. З його слів не було ясно, чи зателефонує він до психотерапевта, чи буде приймати виписані ліки. Я навіть не могла здогадатися, куди він їх поклав, але вирішила тиждень-другий не цікавитися. Буду просто чекати й спостерігати за його діями, заохочувати його до лікування, чим зможу. Випадково ліки знайшлися — в аптечці у ванній кімнаті: літій.[77] Вранці й перед сном я чула, як він торохтить флаконом, приймаючи таблетку.
Протягом тижня Роберт виглядав спокійнішим, він повернувся до живопису, хоча спав не менше дванадцяти годин на добу, а обідав і вечеряв у напівсні. Я дякувала Богові за те, що Роберт більше не пропускає занять зі студентами в студії, а також за те, що не помітила будь-якої занепокоєності з боку адміністрації коледжу, хоча й не зовсім розуміла, звідки мені буде відомо про таку занепокоєність. Одного разу Роберт сказав, що психотерапевт бажає побесідувати зі мною, а він, Роберт, знаходить це бажання слушним. Сьогодні він якраз записаний на прийом (чому ж не сказав мені раніше?), тож у призначений час я одягла Інгрид і влаштувала на сидінні машини, тому що не було вже часу домовитися, аби з дитиною хтось посидів. У віконці пропливли гори, і я, дивлячись на них, збагнула, що давно вже не була в місті. Моє життя оберталось навколо дому й супермаркету через дорогу, а коли надворі було тепло — ще пісочниці й гойдалки. Я спостерігала за серйозним обличчям Роберта, який сидів за кермом, і нарешті спитала: як він сам гадає, навіщо психотерапевт бажає говорити зі мною?
76
«Аксан теґю», «аксан ґрав»: у французькій мові — спеціальні позначки над літерою е (схожі на нашу позначку наголосу) для визначення варіантів вимови звука.
77
Карбонат літію, а також цитрат літію — препарати, що застосовуються в лікуванні маніакально-депресивних захворювань.