— Bonjour, — відповідає він. Одну-дві хвилини вони сидять мовчки. Ось, думає вона, й доказ — ні, справжня проблема. Якби вони були дійсно чужими людьми або й родичами — так, звичайними, вони вже базікали б про якісь дрібнички. — Можна спитати тебе, моя люба?
— Будь ласка. — Беатриса знаходить маленькі ножиці з довгими витягнутими вістрями й карбованими держаками й перерізає нитку.
— Ти збираєшся уникати мене весь місяць?
— Ми тут тільки шість днів, — відказує вона.
— З половиною. Шість днів і сім годин, — уточнює він. Це звучить комічно, вона підводить на нього очі й посміхається. — Ось так краще, — зауважує Олів’є. — Я так і сподівався, що покарання не триватиме чотири тижні.
— Покарання? — перепитує вона якомога невинніше. Намагається знову вдягнути нитку в голку й не може.
— Саме так. А за віщо? За те, що я здалеку милуюся молодою художницею? Я тримаюся цілком чемно, тож і ти могла б відповісти мені більш сердечним поводженням.
— Гадаю, ви здогадуєтеся… — починає вона, але не може впоратися з голкою.
— Дозволь, допоможу. — Він бере голку й акуратно вдягає в неї тонісіньку золоту шовкову нитку, повертає голку Беатрисі. — Розумієш, старі очі. Що більше ними користуєшся, то гострішим стає зір.
Вона не може стриматися й сміється. І саме ця іскорка гумору, його здатність жартувати над собою, знімають її напруження більше, ніж будь-що інше.
— Добре. Тоді ви здатні побачити своїми гострими очима, що мені неможливо…
— Приділити мені стільки ж уваги, скільки ти приділила б камінчику, що потрапив у твій чарівний черевичок? Насправді, камінчику ти приділила б уваги більше — то, можливо, й мені слід зробитися більш надокучливим?
— Не треба, будь ласка… — вона знову сміється. Вона ненавидить ці пустощі між ними, що трапляються в такі хвилини — задоволення, яке можуть помітити інші. Хіба цей чоловік не розуміє, що він є членом її родини? Що він уже похилого віку? І знову вона відчуває непевність віку. Він уже встиг її навчити, що людина в душі не почувається старою — принаймні, допоки тіло не вимагає своєї сумної данини. Саме тому тато виглядає старішим, хоча насправді він молодший з братів, а цей художник з білим волоссям і срібною бородою, здається, не може вирішити, як йому поводитися.
— Годі, ma chere.[82] Я надто старий, щоб заподіяти тобі шкоду, а твій чоловік цілком схвалює нашу дружбу.
— А чому б він мав цього не схвалювати? — Вона хоче, щоб у її голосі бриніла образа, але втіха, що він поряд з нею, надто велика — й ось вона вже знову посміхається.
— Ну, що ж, добре. Ти сама завела себе в куток своїми доказами. Якщо не існує жодних заперечень з будь-якого боку, ти завтра вранці можеш вийти малювати зі мною. Мій приятель-рибалка, що мешкає на березі, стверджує, що дощу не буде — погода має бути такою гарною, що риба сама стрибатиме в його човен. А мені здавалося, що риба підстрибує вище якраз у дощові дні. — Він вимовляє це з акцентом жителів узбережжя, й вона сміється. Він простягає руку до моря. — Мені не подобається, що ти марно витрачаєш свій час на оце шиття. Коли великий художник починає розвиватися, йому потрібно бути на природі з пензлем у руці.
Тепер вона відчуває, як зашарілася, аж шия почервоніла.
— Не потрібно глузувати з мене.
Одразу він стає серйозним і бере її за руку — немов машинально, зовсім не для залицяння.
— Ні, ні. Я мовлю чисту правду. Якби я мав твоє обдарування, то не гаяв би жодної хвилини.
— Не гаяв? — Вона наполовину сердиться, наполовину готова заплакати.
— Ах, мила моя! Я незграбно висловився. — Він цілує їй руку на знак вибачення й випускає, перш ніж вона почне заперечувати. — Ти повинна знати, яка у мене велика віра в твою працю. Не обурюйся! Тільки ходімо зі мною разом малювати завтра вранці — тоді ти запам’ятаєш, як тобі це сподобається, а про мою незграбність і взагалі про мене швидко забудеш. Я ж просто супроводжуватиму тебе до найкращого краєвиду. Домовилися?
Знов це — його очима на неї дивився вразливий хлопчик. Вона провела рукою по лобі. Не може уявити собі, щоб кохала когось більше, ніж його в цю мить — не його листи, не його чемність, а самого чоловіка й ті роки, що зробили його довершеним, одразу впевненим у собі й дуже вразливим. У горлі їй сохне, вона обережно встромляє голку в шиття.
— Згодна. Дякую. Я обов’язково піду.
Коли за три тижні вони повернуться до Парижа, з нею будуть п’ять невеликих полотен, а на них — море, човни, небо.