Вибач! Я мало не забув про свою мету: поділитися з тобою красою цього ранку. Зранку я гуляв, дійшов до Зали для гри у м’яч,[84] освіжився після того, як до пізньої ночі сидів у театрі, і відчув, моя люба, що мені вже важко врешті-решт лягати спати так пізно, тому що прокидаюсь я завжди рано. Краще б я вчора ввечері був поряд з тобою; можливо, завтра ввечері я буду знов читати тобі, сидячи біля твого веселого каміна, або мовчатиму, просто спостерігаючи твої думки. Будь ласка, сідай так іноді, коли я не можу посидіти разом із тобою.
Знов я ухиляюся від теми. Підходячи до Зали для гри у м’яч, я побачив родину горобців, яку годував якийсь старенький добродій — він, можливо, бачив останню атаку Наполеона й колись виглядав справжнім франтом у трикутному капелюсі. Ти сміятимешся з моїх невинних фантазій. Побачив я у парку й молодого священика (який міг би нас обвінчати у якійсь іншій реальності) — він крокував так швидко, що весь час буцав свою сутану. Напевно, кудись вельми поспішав. Я ж, навпаки, не поспішав, тому присів на лаву й десять хвилин мріяв, незважаючи на холод — про деякі з тих мрій ти, напевно, можеш здогадатися. Будь ласка, не смійся з моїх жадань.
Тепер я повернувся додому, зігрівся, поснідав — потрібно вже готуватися до денних зустрічей і роботи, під час якої я мріятиму про тебе невпинно, а ти зовсім про мене забудеш. Проте сподіваюся, що назавтра матиму для тебе новину, яка тобі сподобається; принаймні, одна з моїх сьогоднішніх зустрічей пов’язана із цією новиною. Вона пов’язана також із новітнім живописом, з картиною, яку я, можливо, подам цього року до Салону. Ти пробачиш мені цю спробу зберегти таємницю! Але мені буде в радість обговорити її з тобою, вона настільки важлива, що я змушений просити, аби ти завітала до студії завтра вранці між десятою й дванадцятою, якщо будеш вільна, суто у справі. Справа та вельми пристойна, оскільки Ів просив мене, щоб ти оцінила цю роботу. Я вкладаю в конверт адресу й маленьку схему — ти погодишся, що цей квартал живописний і дуже приємний.
Наразі я таки шанобливо цілую твою ніжну руку й залишаюся в очікуванні, що ти мене насвариш (проти чого не заперечую), але приймеш запрошення свого відданого друга
Розділ 38
Я попрощався з Кейт, висловивши їй щиру подяку й несучи у своїй валізці нотатки про наші бесіди. Вона сердечно потисла мою руку, але водночас відчула полегшення від того, що я прощаюся з нею. Трохи не доїжджаючи до центру міста, я зупинився біля кав’ярні, але з машини не вийшов, а витяг свій мобільний телефон. Шукати довелося недовго. Телефоністка у Ґрінхільському коледжі відповідала мені доброзичливо, без офіціозу. Було чути якесь хрупання, неначе вона їла ленч на робочому місті. Я попросив з’єднати мене з факультетом мистецтв, а там знайшов таку ж доброзичливу секретарку.
— Вибачте, що телефоную так несподівано, — сказав я. — Мене звуть доктор Ендрю Марлоу. Я готую статтю про одного з ваших колишніх викладачів, Роберта Олівера, для часопису «Арт ін Америка». Ваша правда. Так, мені відомо, що він тут більше не працює — я вже брав у нього інтерв’ю у Вашингтоні, округ Колумбія.
Відчув, що на лобі виступили краплі поту, хоча до цієї миті був абсолютно спокійний. Даремно я згадав назву конкретного часопису. Чи відомо в коледжі, що Робер'т був заарештований, а потім госпіталізований — ось у чому питання. Сподівався на те, що про пригоду в Національній галереї писали здебільшого вашингтонські газети. Згадував Роберта, що простягся на ліжку, немов повалений колос, закинувши руки за голову, ногу на ногу, й дивиться на стелю. «Можете розмовляти, з ким вам заманеться».
84
Національна галерея «Зала для гри у м’яч», побудована 1861 р. в парку Тюїльрі, поблизу Дувра; на цьому місці колись дійсно була королівська зала для гри (популярної у Франції ще з XVII ст.), яка передувала появі сучасного тенісу. До 1986 р. у галереї зберігалися витвори сучасного мистецтва, здебільшого полотна імпресіоністів, які пізніше було перенесено до музею Орсе.