Секретарка на вигляд була студенткою — принаймні молодою особою, що могла виявитися студенткою, в джинсах на широких стегнах, у білій футболці. Сказав їй, що прийшов на зустріч із професором Арнольдом Лідлом, і дівчина провела мене довгими коридорами до дверей його кабінету. Краєчком ока побачив якусь людину, що поклала ноги на стіл: ноги були кістляві, у вицвілих сірих штанах і шкарпетках. Щойно ми увійшли, ноги миттю опустилися на підлогу, а людина, що розмовляла перед тим по телефону, швиденько повісила слухавку — то був телефон старого зразку, не бездротовий, тому ще дві-три секунди пішли, аби виплутати руку зі шнура. Тоді він підвівся й потис мені руку.
— Професор Лідл? — уточнив я.
— Просто Арнольд, будь ласка, — запропонував він. Секретарка вже зникла. Обличчя в Арнольда було тонким, живим, на комір сорочки спадало світле, трохи рудувате волосся. Великі приязні сині очі й довгий червоний ніс. Він посміхнувся і вказав мені на крісло в куточку, навпроти нього, а сам знову поклав ноги на стіл. Мені захотілося теж скинути черевики, проте робити цього я не став. У кабінеті панував безлад: на дошці оголошень листівки з повідомленнями про виставки, поряд — великий плакат, що зображував Джаспера Джонса[85] за робочим столом, а також фотографії худеньких дітей на велосипедах. Арнольд влаштувався зручніше в кріслі, воно йому явно подобалося. — Чим можу бути корисний?
Я склав долоні й намагався виглядати невимушено.
— Можливо, секретарка вам переповіла, що я беру в деяких людей інтерв’ю про творчість Роберта Олівера; вона сказала, що ви, напевно, зможете мені допомогти. — У той же час я уважно спостерігав за Арнольдом.
Він, здається, обмірковував мої слова, мовчки, але без якихось певних емоцій. Можливо, він взагалі не чув про те, що трапилося в Національній галереї. Мені трохи полегшало.
— Авжеж, — нарешті сказав він. — Роберт був… він є моїм колегою близько семи років. Здається, я непогано знайомий з його творчістю. Не стверджуватиму, що ми близькі друзі — ми не зустрічалися, скажімо, у вільний час, — проте я завжди його поважав.
Схоже, він не знав, що сказати далі, а мене вразило, що він не попросив показати мої документи, навіть не поцікавився, чому я розпитую про Роберта Олівера. Що сказала йому секретарка? Втім, що б то не було, Арнольда це вочевидь задовольнило. Чи ж вона згадувала йому назву часопису? А якщо редактор «Арт ін Америка» навчався з ним разом у коледжі й жив в одній кімнаті?
— Роберт написав тут багато гарних картин, правда? — наважився спитати я.
— Так, дійсно, — погодився Арнольд. — Він плідний художник, на зразок супермена — завжди писав і писав. Мушу зауважити, що я особисто вважаю його роботи вторинними, але він дивовижний малювальник — видатний, якщо бути відвертим. Колись він мені розповідав, що в університеті займався абстрактним живописом, і йому не сподобалося — гадаю, він недовго цим займався. Під час перебування в нашому коледжі він здебільшого працював над двома чи трьома великими циклами картин. Зачекайте, я пригадаю — одну було присвячено вікнам і дверям, на зразок інтер’єрів Боннара, тільки більше реалізму, розумієте? Дві-три картини циклу він виставляв при вході до нашого центру. Інший цикл — натюрморти. Чудові, якщо ви любитель натюрмортів: фрукти, квіти, чаші, — дещо схоже на Мане, але у Роберта завжди було щось несподіване. Скажімо, електророзетка або флакон таблеток аспірину, щось таке. Аномалії. І виконано досконало. Була велика виставка цих його робіт у коледжі, а принаймні одну придбав художній музей у Ґрінхілі. Деякі інші музеї також купували картини з цього циклу. — Арнольд порився в стаканчику на столі, витяг звідти залишок олівця й почав крутити межи пальців. — До того, як залишити коледж, він два роки працював над ще іншим циклом, а під кінець влаштував велику виставку тих картин. Той цикл був, якщо говорити прямо, ексцентричним. Я бачив, як він писав ті картини в студії, але здебільшого, напевно, він працював удома.
Я намагався приховати свою зацікавленість; уже встиг витягти свого блокнота й пристосувався до вигляду стриманого журналіста.
— Той цикл теж був у традиційному стилі?
— Так, але вельми чудернацький. На всіх картинах було зображено одну сцену — досить жахливу: молода жінка тримає в руках жінку старшого віку й дивиться на неї приголомшено, а та старша… у неї прострелена голова, видно, що вона мертва. Якась вікторіанська мелодрама. Одяг, зачіски, всі деталі прописані зі сумішшю реалізму й вільних мазків. Не знаю, кого він умовив позувати — напевно, студентів, хоча я особисто ніколи не бачив, щоб хтось узагалі йому позував для цього циклу. У нас в галереї залишилась одна з таких картин, висить у коридорі — подарував, коли вони відкривалися після ремонту. Я теж дав свою картину — всі викладачі, що працюють у нас зараз, там представлені, тож працівникам галереї прийшлося попрацювати, щоб усе розмістити належним чином, зробити вітрини для кераміки тощо. А ви добре знайомі з Робертом Олівером? — зненацька запитав він.