Олів’є відчиняє одразу, неначе чатував біля дверей, прислухаючись до її кроків; вони мовчки вдивляються один в одного. Більше тижня вони не бачилися отак — очі в очі, й за цей час почуття їхні ще зміцнішали. Погляди зустрічаються, як і мало статися, й вона розуміє, що він усе бачить. Зі свого боку, вона приголомшена його віком, тому що деякий час не бачила, а сприймає вона його дедалі більше як чоловіка. Він красивий, ще зовсім не старий, але глибокі вертикальні зморшки пролягли від крилець носу до куточків губ, зморшки залягли під очима, а волосся — блідо-сріблясте.
За цими рисами вона бачить того чоловіка, яким він мусив бути колись, і той юнак дивиться на неї нібито крізь маску, якої не хоче носити, а насправді він уразливий і жвавий, очі в нього й досі яскраві — втім, мабуть, не такі, як колись: нижні краї почервоніли, а блакить вже не така бездоганно чиста, немов розріджена. Він схиляється поцілувати їй руку, й вона бачить, як зачесане волосся — вбік від рожевого проділу. Волосся в бороді, ближче до корінців, ще зберегло теплий брунатний колір, такі ж теплі і його губи, що торкаються її руки. І в мить цього короткого дотику Беатриса одразу усвідомлює сутність Олів’є: то не закоханий хлопчик, який часом визирає з його очей, і не підстаркуватий чоловік. Замість того відчувається справжній художник, непідвладний віку — він якраз перебуває на вершині досвіду, зібраного протягом усього життя. Його присутність бентежить її, наче дзвони загули в усьому тілі, тому віддихатися їй так і не вдається.
— Ласкаво прошу, — промовляє він. — Entrez, je vous еn рrіе.[86] Це моя студія.
Він не звертається до неї на «ти». Притримує їй двері, й вона лише тепер усвідомлює, що він одягнений у старий костюм, більше поношений, ніж ті, що вона бачила на ньому досі, а поверх костюма — розстебнута робоча блуза із засуканими рукавами, немов вони задовгі навіть для нього. Груди білої сорочки забризкані крапельками фарби, чорна шовкова краватка з широким вузлом теж заяложена. Він не вдягнувся спеціально до її візиту: дозволяє побачити, який він є, коли дійсно працює. Вона ввійшла до кімнати, помітивши, що нікого більше там немає, й відчула, як він близько, біля самих дверей. Він зачинив за нею двері тихо-тихо, начебто не бажав привертати увагу до факту, їм обом добре зрозумілого, бо за таких обставин могли постраждати і її, і його репутація. Двері зачинені. Сталося! Вона чомусь не особливо шкодує із цього приводу, не відчуває належного сорому. Беатриса нагадує собі, що світ поза стінами студії все ще вважає його просто одним з її родичів, поважним літнім чоловіком, якому ніщо не перешкоджає запросити дружину племінника подивитися на картину.
Але складається враження, що він не зачинив двері, а скоріше, відчинив, тому що її оточив простір, наповнений повітрям і денним світлом. За хвилину Олів’є наблизився, запропонував:
— Дозвольте, я допоможу вам зняти плащ.
Вона згадує, як робити звичні рухи, розв’язує стрічку свого капелюшка, піднімає його над головою, а тоді вже відводить убік, щоб не зруйнувати дбайливо завиті локони. Потім розстібає плащ, складає його в довжину, сподом наверх, щоб не пошкодити хутро. Простягає Олів’є і капелюшок, і плащ, а той відносить їх до іншої кімнати. Залишившись у студії на самоті, Беатриса відчуває, якою рідною стає їй ця кімната за відсутності свого господаря. Приміщення переповнене світлом, що ллється з високих вікон, бездоганно чистих зсередини й погано протертих ззовні, а у стелі, прямо над Беатрисою, зроблено ще одне вікно, щедро прикрашене. Знизу, з вулиці, лунають звуки: приглушений цокіт копит, стукіт коліс, клацання заліза — все це ледь чутно, тож немає більше потреби вірити, начебто цей світ дійсно існує, не потрібно уявляти собі кучера, який зараз зігрівається напоями у стайні трохи далі по вулиці — можливо, у нього там багато знайомих візників, тож він не згадуватиме про Беатрису цілу годину. Ось повернувся Олів’є, вказує рукою на картини (досі вона на них і не поглядала, навмисно).