— Ну й що ж? — спитав Чігола.
— Нічого,— відповів Карло Колона.— Вона прийшла вчора за кілька хвилин до шістнадцятої години, а коли пішла, це може сказати вам охоронець Марко Монтано.
— Де живе ця Луїза Ченчі? — спитав Чігола.
— Луїза Ченчі живе на віа Кола ді Рієнцо, № 170, недалеко від п'яцца [Майдан (італ.)] Кавур. Мати її, Вітторія Ченчі, сестра синьйора Чезаре Савеллі.
Фелікс Чігола підняв трубку.
— Приведіть до мене негайно Луїзу Ченчі,— наказав він невидимому співробітникові.— Живе на віа Кола ді Рієнцо, № 170, недалеко від п'яцца Кавур.
Роберто Тоцці, який досі майже не брав участі в розмові, подивився насуплено на помічника. І твердим тоном, аж ніяк не відповідним його сумному виразові, сказав:
— Ти погана людина, Карло Колона! Навіщо вплутуєш дівчину в ці брудні справи? — Він обернувся до Чіголи і додав:— Вона серйозна дівчина, синьйоре інспекторе, виросла в небагатій, але шанованій родині.
Карло Колона демонстративно кахикнув, а Чігола прз-ставив пальця до лоба і промовив:
— Здається, я щось пригадую!.. Ченчі!.. Енріко Ченчі, звичайно!
— Енріко Ченчі — її батько,— поспішив пояснити йому Роберто Тоцці.— Дуже здібний журналіст і публіцист, убитий, на жаль, два роки тому ультраправими елементами.
— Енріко Ченчі був завзятий комуніст,— з серцем озвався Карло Колона.
— Так, так, я згадав!— промовив з явним задоволенням Чігола. І вигукнув з хлоп'ячим ентузіазмом: — Я пам'ятаю, синьйори, десь із п'ятдесят жертв різних убивств,— знаю їхні прізвища в алфавітному порядку.
Після цієї скороминучої радості він знову поринув у свої турботи. А турботи були незвичайні, бо далеко не кожна крадіжка знаменитих картин збігалася з виборами нового мера Рима.
Після вступних розмов Фелікс Чігола забажав оглянути галерею.
Ми опишемо тільки, як розташовані приміщення галереї, що ж до безсмертних картин і скульптур великих митців Ренесансу, то читач знайде і їхній опис, і їхні репродукції в десятках книг, присвячених цьому винятково цікавому і плідному періодові культурної історії людства. Та мені й незручно висловлювати своє дилетантське судження про речі, на яких я не дуже розуміюся. Свого часу один художник добре сказав: «Швець знай своє шевство, а в кравецтво не втручайся!»
Отже, зовнішні парадні сходи ведуть на помісток з павільйоном та гардеробом ліворуч і з масивними дубовими дверима до кімнати швейцарів — праворуч. На шість сходинок вище — двоє обертових дверей. Вони ведуть до вестибюля, вимощеного мармуровими плитами і оздобленого колонадою. В глибині вестибюля два входи: лівий — в обидві експозиційні зали, а правий — у коридор до кімнат адміністрації. Перша кімната — це парадний кабінет директора Роберто Тоцці. Друга кімната — помічника, Карло Колони, а третя, найближча до службового входу, править за кабінет начальника охорони Чезаре Савеллі. Запам'ятайте добре, що саме ця кімната найближча до службового входу. Навпроти службового входу стоїть лава. Далі — приміщення, де прибиральниці тримають своє причандалля, ще далі — туалетні, чоловіча й жіноча.
Тепер вернімося знову до вестибюля з мармуровими колонами. Широкі біломармурозі сходи ведуть угору. Через десять сходинок вони розходяться ліворуч і праворуч. На місці, де вони розходяться, є помісток, прикрашений двома дорійськими колонами. Тут під стіною поставлено низеньку Кушетку з позолоченими ніжками.
Сходи ведуть до експозиційних зал. Одна зала ліворуч, друга праворуч. Запам'ятайте ще одну річ: у глибині правої зали є двері. Через них виходять у коридор, там дерев'яні сходи на горище. Воно служить складом картин, рам, постаментів, прожекторів тощо. Це величезне приміщення, лабіринт з верстатами для роботи і круглими віконцями, наче ілюмінатори, крізь які видно частину п'яцца Навона з скульптурною групою Центрального фонтана.
У чотирьох просторих експозиційних залах розміщено близько двохсот картин. Серед них твори Рафаеля, Тіціана, Веронезе, Корреджо — геніїв Чінквеченто, картини митців раннього барокко, серед яких зіркою є, звичайно, Караваджо. Але насамперед нас цікавить «Даная» Корреджо. Вона виставлена у верхній правій залі, праворуч «Трьох грацій» Тіціана, які висять посередині. В той час, про який ми розповідаємо, навпроти картини можна було побачити мольберт, непоказний і пошарпаний, на якому Лівіо Перетті примістив полотно, щоб малювати «Данаю». Мольберт, палітра, скринька з фарбами, сам Лівіо Перетті у приношеному оксамитовому костюмі, який давно втратив свій колір,— все це якось не пасувало до того урочистого блиску, який випромінювали картини, особливо «Кошик з фруктами» Караваджо.