— Перепочиньмо хвильку, — попросив король Барило. — Серце в мене калатає від думки про близьку перемогу, — додав, притискаючи долоню до округлого черевця.
— А чого ж, давай перепочинемо, все одно я зараз виграю, — пробурмотів король Цинамон.
І обидва підвелися. Король Цинамон, розводячи руки, кілька разів присів перед відчиненим вікном, король Барило важко впав на подушки. Гаряча корона вислизнула з рук у пажа. Всі придворні кинулися підіймати. Передавали її один одному, дмухаючи на пальці, й цілували, просячи пробачення за незграбність.
Але це тривало одну хвилинку. Обидва королі були певні успіху. Та тільки-но знов сіли за шахівницю, враз підвели голови і вперлися один в одного очима.
— Та що ж це таке! — скрикнули сердито.
На шахівниці не вистачало однієї глазурованої мигдалини.
Королі дивились один на одного з дедалі більшою підозрою. Цинамон свердлив поглядом черево короля Барила, неначе вгледів у ньому злощасну мигдалину.
— Королю Цинамоне, в мене пропала шашка!
— Ти знав, що зараз програєш, і сам її з’їв.
— Присягаюсь короною! — простогнав король Барило Сьомий.
— Що ж, виходить, я виграв, і не згадуймо більш про цю дурницю!
— Це не дурниця, а злочин і ганьба! — Король Барило суворим поглядом обвів зблідлих придворних. — Хто з вас посмів, га, мерзотники?
Запала мертва тиша. Чути було тільки легенький шурхіт — то ставало диба волосся на головах у придворних. На одного камергера з переляку напала гикавка. Він стискав руками живіт, а нестримне гик! гик! стрясало ним так, неначе там скакала пустотлива жабка.
— Бачиш, королю Цинамоне, краще сам признайся, адже ніхто з них і близько не підходив до шахівниці…
— Що?! Знаю я цих негідників! Може, вони очима з’їли?
— Коли так, геть звідси! — гаркнув розгніваний король Барило, і голос його загримів так, ніби він чхнув у порожню винну бочку. Перелякалися придворні й пригинці повибігали. — Слухай, королю Цинамоне, цю справу треба з’ясувати, адже йдеться про мою честь.
— А про мою — ні?
— Тоді давай станемо до шахівниці спиною й полічимо до трьох, і дуже тебе прошу, хай ця мигдалина повернеться на своє місце.
— Я теж тобі раджу — пошукай у кишенях.
Обидва відвернулися. Саме в цей час ключник припав оком до дірочки в замку.
— Раз, два, три!
— Ох! — скрикнули разом королі, обурено дивлячись один на одного. З шахівниці зникла друга мигдалина.
— Злодій серед нас, — значливо мовив король Цинамон.
— В кожному разі, це не я, — прохрипів червоний як буряк король Барило, знімаючи з голови корону.
— То, по-твоєму, це я? — просичав король Цинамон і встромив у нього гострий погляд, ніби виделку в печеню.
— Ти сам сказав!
— Оце маєш!
— Що ж, часом і поміж королями трапляються…
— Це образа! — крикнув король Цинамон. — її можна змити тільки кров’ю…
— Можу тобі її пустити, — процідив Барило й сів у крісло, але зараз же схопивсь, бо опустився на зубці своєї корони.
— Я тобі ці думки з голови виб’ю! — заревів Цинамон і набив йому берлом гулю на тім’ї.
— А я тобі…. — прохрипів король Барило й пухкою п’ятірнею ляснув його по смуглявій щоці.
— Рр-р-аз! Іще р-р-раз! — радісно крикнула папуга, махаючи крилами.
Тоді вбіг ключник і, впавши перед ними навколішки, голосно заволав:
— Ваша величність, я бачив злодія!
— Це, мабуть, він!
— Це, мабуть, він! — тицьнули один на одного пальцями королі.
— Ні, ваша величність, це папуга!
Ара, почувши, що її викрито, пурхнула на жирандолю і швидко постискала дзьобом гнотики свічок, — світло згасло.
В покої стало темно. Папуга репетувала:
— Кар-р-ра, кар-р-ра!
— Запізно, королю Цинамоне.
— Запізно, королю Бариле.
— Гляди ж мені, ані слова про те, що тут сталося, бо звелю посікти тебе на капусту! — пригрозив король ключникові.
— Буду німий, як могила, як золота рибка!
І тоді в глибокій пітьмі пролунали зловісні слова, що накликали страшні злигодні на народи:
— Виходить, війна.
— Так, війна.
Тієї ночі король Цинамон крадькома виїхав додому, а на стінах столиці вдосвіта розклеїли афіші: