Сонце червоною загравою просвічувало крізь дерева, птахи вже повертались у свої гнізда. Було тепло, мов улітку. Королівна накинула сукенку, вступила в солом'яні черевички. Охоплена ніжністю, бігла вона лукою туди, де дрімали її друзі. Ніби вперше помітила їхні схудлі мордочки, стурбовані погляди, і так схотілося виявити їм свою вдячність і відданість.
— Дивіться! — зірвавсь на ноги вражений Мишібрат. — Королівна, — прошепотів, — справжня королівна!
Дійсно, вода змила з неї всю поволоку від чарів та довгих мандрів. Волосся посвітліло і розсипалось по плечах золотими кучерями. Сукенка була блакитна, як небо, а на щирозлотих солом'яних черевичках блищали краплі роси, мов діамантові пряжки.
— Яка ти тепер гарна! — захоплено мовила Хитруся.
— І яке пишне вбрання! — шанобливо схилився півень.
Але королівна ніжно обняла їх, цілувала дзьоб і мордочки, гладила й міцно пригортала. Лише тепер друзі відчули, що вона по-справжньому їх любить.
— Для вас я — ніяка не королівна, мої дорогі, а просто Віолінка!
На хвилину спізнились
Сонце сідало, все більше червоніючи, а над землею стелилися сутінки.
— Ну, нам уже пора, — сказав капрал.
Усі взялися під руки й попростували серединою шляху.
— Для мене це найщасливіший день, — зітхнув півень. — Тепер уже я за вас спокійний...
— І я теж, мої комашки! — гаркнув циган Мозоль, вискакуючи з лісу. — Ну, добривечір! Що, вас параліч ударив?
Подорожні стояли, мов скам'янілі, а він — величезний у присмерку, залитий кривавим надвечірнім сонцем, — наближався до них, трясучи кудлами та кустратою бородою. Півгодини тому Мозоль зустрів на дорозі барана-катеринщика. Відразу помітив у нього в руках ненависну сурму. І, відкупивши її в здивованого Баранелла, певний, що втікачі близько, клусом погнав через ліс.
— Давайте сюди малу, а решта марш у кущі! — гримнув циган.
— Тікаймо! — крикнула Хитруся.
Немов очутившись, друзі круто повернулись і помчали стрімкою стежкою до монастиря. За ними, сапаючи, ринувся Мозоль.
Та вони не добігли ще й до першого закруту, коли півень зрозумів, що втекти їм не пощастить. Лишалось одне: дати відсіч ворогові.
— Візьми! — гукнув він Хитрусі, передаючи їй свій вузлик, потім шепнув: — Чешіть до хвіртки... Я дожену вас!
— Я зостануся з тобою, — хекав Мишібрат.
— Ні, ти мусиш бути з ними до кінця.
— Капрале, — благально мовив кіт, біжачи поряд, — дозволь мені...
— Ні! Тепер моя черга!
Зібрав півень усі сили і, заступивши циганові дорогу, крикнув:
— Стій!!!
— Геть! — ревнув Мозоль, але, побачивши рішучу позу капрала, стишив ходу.
Обоє стояли на узвишші біля закруту стежки. Над ними чулися крики втікачів, камінці з гуркотом котилися вниз.
Півень випростався, настовбурчив пір'я, опустив розчепірені крила і, прибравши цю одвічну лицарську поставу, націлявся в темряву притупленим дзьобом. Циган завважив це, простяг свої лапища і, скрегочучи зубами, почав підступати до нього.
Так вони стояли за крок один від одного, мов кам'яні статуї, в примарному світлі місяця, що саме сходив з-за гори. Старе півневе серце стукотіло: «Пам'ятай, це вже останній бій, будь мужнім».
Циган схилився над ним, величезний, як дуб. Зненацька внизу зацокали підкови, залунали вигуки:
— Тримайся, старий! В зуби його! Ми йдемо на підмогу!
Крешучи іскри острогами і блискаючи цівками пістолів, якісь люди дерлися на гору.
Повернув півень голову, щоб краще роздивитись.
Циган тільки цього й чекав. Він вихопив з-за халяви довгого ножа і з криком: «Ах, куряча твоя душа!» — двічі вгородив капралові в груди.
— Не зачиняйте хвіртки, зараз прибіжить півень! — почув ще Пипоть згори Хитрусин голос.
Підвів голову. Вгорі, біля відхиленої хвіртки монастиря, побачив вогник ліхтарика, його товариші були в безпечному місці.