Бенкет демонів
Стукали сандалі, шелестіли ряси — коридорами збігалися ченці. Вискочили й розбійники, на ходу зводячи курки пістолів. Але в темряві нічого не можна було розгледіти між деревами на узбіччі гори, здавалось тільки, ніби там вовтузяться, борюкаються якісь зловорожі сили. Час від часу дрижав проти місяця плющ, неначе якісь могутні потвори гострили пазурі об монастирські мури.
Циган, що причаївся за деревами, бачив, як брат Ослик, брязкаючи ключами, замкнув хвіртку. Тоді він схопився і, вдаривши сурмою об стовбур верби, просичав:
— Одного я рішив, то чорти принесли трьох...
Він покрався вздовж мурів, вишукуючи розколини й виїмки, де можна було б поставити ногу. Ходив, задерши голову, і жадібно поглядав на гілки, що вихилялися з-за частоколу. Сови нечутно кружляли над ним, клацаючи гачкуватими дзьобами.
Аж тут Мозоль побачив, що з другого боку сунуть до нього якісь чудернацькі постаті. Схожі на людей, але безрукі, безносі, немов примари з лихого сну, якісь страшні привиддя. То були сім лютих демонів — сім Найтяжчих Людських Вад. Вони попід мурами чигали на запеклих злочинців.
— Геть! — крикнув Циган, заміряючись на них ножем.
Страховища зареготались, і регіт цей був такий моторошний, що чорна циганова душа поблідла з ляку.
Раптом він одчув, як карлик із синім надутим писком, що був найближче, вхопив його за ноги й потяг. Це, певно, Пиха цигана спихала. Злість з червоною бородою розізлила його. Підскочило Вбивство і вправно вбило, а Здирство геть обдерло. Тоді підбігло Обжерство і стало його обгризати. Коли залишився тільки чистенько вилизаний кістяк, приволоклися Лінощі й заскиглили, що їм уже нічого не зосталось. Потім ухопили сурму й спробували заграти. Але сурма в руках демона несамовито завила, і всі з жалібним ревом кинулися виривати її одне в одного. Ці страхітливі звуки й підняли на ноги лицарів. Ударив дзвін на сполох. Вади повтікали в чорні бори над річкою Кошмаркою. Ченці лаштувались на спочинок.
Тоді в нічній пітьмі спалахнули червоні вогні, вони все більшали, ширилися. Кривава заграва розлилась по небу, і птахи попрокидалися в гніздах, подумавши, що вже світає, струсили з крил росу й весело защебетали. Вогненні гриви розтягалися великим колом, прискали в небо снопами іскор. Застугоніла земля. Всі вмовкли, здивовані. Невже насувається нове лихо?
— Отче! — крикнув Гуляйнога. — Я сяду на коня і скочу по язика!
— Не квапся, — відказав чернець, — дорога вибоїста, вночі на того, хто заблукає, чатує нечиста сила. Ось розвидниться, тоді й поїдеш.
— Що воно таке? Звідки ця заграва? — непокоїлися всі. Хисткі відблиски вогню перебігали по обличчях.
— Горить десь біля корчми пана Сніданнячка.
— А, вже знаю! — вигукнув Епікурик, ляснувши себе по лобі. — Це ж ясно як день...
— Кажи, Кукуріку, швидше! — обступили його друзі.
— Та це ж армія короля Цинамона перейшла кордон і палить вогнища на бівуаках.
Ніби на потвердження його слів, здалеку долинуло зловісне гуркотіння військових барабанів і хрипкі звуки сурм, що закликали бути насторожі.
Щасливий кінець
Ранок був ясний, сонячний, трави посивіли від рясної роси. Голубувата смуга значила слід, де проїхали на конях розбійники. Кукурік, вибравшись на зубчастий монастирський мур, угледів їх, коли вони вже вимчали на гостинець. Од шаленого чвалу луна йде лісом. Вони скачуть, нахилившись у сідлах. Тільки майорять плюмажі на капелюхах та блищать цівки рушниць. Вершники то зникають за поворотом, то знову виринають з прохолодної тіні дубів — усе далі, все менші й менші.
Туман тане над лісом, і рівнесенько, на погоду, здіймається дим над корчмою пана Сніданнячка. Навіть звідси, з монастиря, видко стрункі колони, що марширують сюди-туди, чорне муравлисько піхоти і рухливі ескадрони уславленої блабланської кінноти. Півникові аж горло перехоплює, коли здумає про смерть батька, про його героїчне, повне самопожертви життя, ну — і про врятування королівни.
«Так, — думає з гордістю, — якби не він, уся ця армія ринула б сюди, палячи й плюндруючи рідний Тютюрлістан». Він прислоняє крилом очі: троє розбійників, звідси менші від мурашок, вилітають на широкий шлях біля самого кордону.
«Ех, якби мені такі пригоди, — мріяв Кукурік, — тобі напевно не довелося б за мене соромитись, батьку!»