Раптом він помітив, що біля муру, між деревами, щось блищить. Епікурик спритно зіскочив з муру і незабаром у високій траві знайшов батькову сурму. Він притулив її до грудей і помчав на подвір'я.
Став у прочинених дверях жалобної каплиці. Свічки догоряли. Тільки двоє ченців лишилися біля мар. Несмілива надія ворухнулась у серці Кукуріка, він приклав сурму до дзьоба і заграв просту сумну мелодію:
Дрож пробіг по тілу капрала, звелися повіки, але душа його відлетіла вже надто далеко в позасвіття, щоб повернутись на цей поклик. Велика сльоза звільна покотилася по дзьобі і, блиснувши, канула в пітьму. Зажурений Кукурік упав на коліна.
А за мурами чувся шум. То лицарі, не зважаючи на настирливі запросини пана Сніданнячка, сідали на коней.
Король Цинамон, як тільки довідався, що Віолінка жива й здорова і чекає його в монастирі, встромив меч у землю і разом з розбійниками помчав до неї.
Ось вони зіскочили з коней біля хвіртки.
— Донечко! — крикнув король, простягаючи руки.
— Татусю! — писнула Віолінка й побігла йому назустріч у своїй блакитній сукенці. За мить легко, мов метелик, затріпотіла в нього на шиї. Довго вони обіймались і цілувались.
Тютюрлістан було врятовано.
В цьому місці й отець Чорнилій витирає перо, бо сльози радості змішуються з чорнилом.
Довкола гармидер, братання, вигуки «ура» — і я не можу зібрати думок.
Про що ж ви хочете дізнатися ще?
Хитруся стала господинею в столичному заїзді. Живе тепер у Тулебі і щоранку з цератяною сумкою, шелестячи накрохмаленими спідницями, поспішає на базар скуповуватись.
Мишібрат дістав у спадок від старого Питля млин, але справи йдуть кепсько, бо миші з ним запанібрата.
Гіпцьо й Вузлик держать цирк Кручано. Чарівницю Дримбу солдати не змогли схопити, бо вона перекинулася совою і, квилячи, майнула до лісу.
Що ж до трьох симпатичних розбійників, то я сам був свідком такої розмови. Юлій Коркотяг заявив, що повертається до столиці, бо не може без вразливої публіки. А товариші його, мовляв, надто тупі, щоб оцінити всю «невимовну» красу його поезії.
Тоді обурений Гуляйнога крикнув:
— Дозволь, любий Юлику, процитувати тобі слова поета!
— По-перше, не «простаче», а «земляче»! — обурився Коркотяг. — До того ж у столицю підемо всі разом. Треба ж і нам на старість пожити спокійно. Тепер уже не ми ходитимемо, а людиська самі понесуть нам грошики.
І вони заснували банк, його капітал складали справді цінні папери. Чи не найціннішою з них була, кажуть, Коркотягова поема, першу строфу якої я тут цитую, щоб мало відомий досі талант постав перед вами в усьому своєму блиску. В поемі оспівано пригоди півня та його товаришів, причому не останню роль відіграють троє розбійників.
Ви, певне, оцінили гідну подиву влучність цих рядків.
Чого ж вам ще, хто вас цікавить? Може, цапок Бібкович? Мені соромно признатись, але тільки він один нітрохи не змінився. Завів підпільну аптеку і підробляє пігулки однієї відомої фірми.
Оце, мабуть, і все...
— А півень? А капрал Пипоть?
Казкове небо
Як згадаю той день, повний осіннього золота, дерева, схилені в скорботному мовчанні, наче прапори, — сльози застилають мені очі.
Півень лежав на марах, засипаний оберемками квітів. Блищала зброя почесної варти. В каплиці стояла тиша, хоч люди йшли та йшли. Ніхто не хотів вірити у смерть капрала, і все ще шукали способу врятувати героя.
Коли медики, які їхали в обозах супротивних армій, заявили, що неспроможні повернути його до життя, скликано мудреців, знахарів та астрологів, котрі вичитують людську долю з руху планет. Подивилися вони на небо в довгі підзорні труби, вгляділися в сонце крізь закопчені скельця, заморгали очима, в яких кружляли голчасті зірки. Довго морщили лоби й шелестіли пергаментом. Нарешті оголосили дивовижний присуд.
Скажіть, яке небо найближче до землі?
Відомо — казкове, те, що лежить між хмариною і сном. Бо ж саме в нього прокрадаються діти, в нього заходять поети, дорога туди така пряма, що я міг би малювати її вам, заплющивши очі.