— Я щойно там був. Оце звідти йду.
Вони заходять до печери. Він припрошує її сісти на камені й каже:
— Там сидів велетень.
— Йой, не говори більше, не розказуй мені того! Невже ти не боявся?
— Ні.
— Гаразд, але ти казав, що в нього було лише одне око, а одноокі тільки тролі.[i]
Юганнес замислився.
— Він мав двоє очей, але одним не бачив. Він сам про те обмовився.
— Про що ще він обмовився? Ні, не кажи!
— Він спитав, чи не хотів би я піти до нього в найми.
— Ой, таж ти, мабуть, не згодився? Боже борони.
— Що ти, я не відмовився. Словом, я не сказав йому ні.
— Ти збожеволів! Хочеш бути замурованим у скелі?
— Та я й не знаю. На землі теж не з медом.
Западає мовчанка.
— Відколи приїхали з міста ті хлопчиська, ти весь час із ними, — каже він.
Знов западає мовчанка.
Юганнес править своєї:
— Однак я дужчий за будь-кого з них, мені завиграшки переносити тебе з човна й піднімати на руки. Напевно, я міг би протримати тебе так цілу годину. Ось глянь.
Він узяв її на руки й підняв. Вона обхопила його за шию.
— Годі, більше не треба мене тримати.
Він опустив її додолу. Вона сказала:
— Так, але й Отто сильний. Він бився навіть з дорослими.
Юганнес з непевністю перепитує.
— З дорослими?
— Атож, з дорослими. У місті.
Западає мовчанка. Юганнес поринає в думки.
— Ну от, тут нічого не вдієш, — каже він. — Я знаю, що зроблю.
— Що ж ти зробиш?
— Наймуся до велетня.
— О ні, ти схибнувся, чуєш! — кричить Вікторія.
— Та ні, мені просто радісно. Я таки наймуся.
Вікторія силкується знайти якийсь рятунок.
— Гаразд, але він, може, більше й не прийде?
Юганнес відповідає:
— Прийде.
— Сюди? — випалює вона.
— Атож.
Вікторія підводиться й рушає до виходу.
— Краще ходімо звідси.
— Нема чого парка парити, — каже Юганнес, також пополотнівши на виду, — бо він не з'явиться раніше ночі. Він прийде опівночі.
До Вікторії вертається спокій, і вона знов хоче сісти на своє місце. Та Юганнесові нелегко впоратися з тим страхом, якого він сам на них і нагнав, йому здається, що лишатися в печері надто небезпечно, й він каже:
— Якщо ти хочеш кров з носа звідси піти, то в мене за печерою є камінь з твоєм іменем. Я його тобі там покажу.
Вони вилізли з печери і знайшли камінь. Вікторія горда й щаслива. Зворушений Юганнес, ковтаючи сльози, каже:
— Поки я буду десь далеко, ти дивитимешся на нього і час од часу згадуватимеш мене. Думай про мене якось гарно.
— Гаразд, — відповідає Вікторія. — Але ж ти, мабуть, повернешся?
— А Бог його знає. Ні, певно, не повернуся.
Вони звернули на дорогу, що вела додому. Юганнес мало не плакав.
— Тоді прощай, — каже Вікторія.
— Ні, я проведу тебе ще трішки.
Від того, що вона так безсердечно може кинути йому «прощай» — чим раніше, тим краще, — йому робиться гірко, його вразливу душу поймає гнів. Він раптом зупиняється і спересердя каже:
— Aлe, Вікторіє, знай, що ти не знайдеш нікого, хто був би з тобою такий добрий, як я. Лише це я й хочу тобі сказати.
— Гаразд, проте й Отто добрий, — заперечує вона.
— Он як, то бери його собі.
Вони роблять кілька ступнів мовчки.
— А я ще прекрасно влаштуюся. Не переймайся тим. Бо ти сном-духом не знаєш, що я матиму в нагороду.
— Не знаю. А що?
— Півкоролівства. Це по-перше.
— Ти ба, півкоролівства!
— А ще мені дістанеться принцеса.
Вікторія зупиняється.
— Ти, либонь, вигадуєш?
— Ні, він так сказав.
Западає мовчанка. Вікторія ніби питає саму себе:
— Ну і яка ж вона з виду?
— Господь з тобою, та вродливішої за неї нема ніде на світі. І ми це вже давно знаємо.
Вікторія бентежиться.
— То ти хочеш її здобути? — питає вона.
— Атож, — відповідає він, — воно, мабуть, на те й вийде. — Та оскільки Вікторія і справді схвильована, він додає: — Та може статися, що я колись і повернуся. Що я ще здійсню прогулянку по землі.
— Добре, але тоді не бери її з собою, — попросила вона. — Навіщо вона тобі тут?
— Ну я можу прийти й сам.
— Ти мені це обіцяєш?
— Авжеж, я це можу пообіцяти. Та що тобі до мене? Я не сподівався, що ти про мене думатимеш.
— Слухай, ти не кажи такого, — відповідає Вікторія. — Я певна, що вона не так тебе кохає, як я.
Теплі радощі проймають наскрізь його юне серденько. Її слова так його тішать і бентежать, що він ладен упасти на землю. Не зважуючись на неї глянути, він дивиться вбік. Потім підіймає з долу якусь галузку, обгризає на ній кору й хльоскає себе нею по руці. Зрештою він так ніяковіє, що починає щось насвистувати.