Урешті-решт Юганнес наздогнав човна, що вже був відплив, увіпхнув у нього дівчину, а тоді заскочив сам; і робив він усе те несвідомо. Люди бачили, як він схилився над дівчиною і буквально розпанахав у неї на спині сукню, потім схопився за весла й чимдуж повеслував до пароплава. Коли втопленицю перенесли на пароплав, гримнуло багатоголосе, радісне «ура!»
— Чого ви шукали її так далеко? — спитали його.
Він відповів:
— Я знаю дно. А ще тут течія. Для мене то не секрет.
До борту пароплава пропхався блідий як смерть добродій з перекошеною усмішкою на лиці й зі сльозами на віях.
— Зійдіть сюди на хвильку! — крикнув він донизу. — Я хочу вам подякувати. Ми вам страшенно зобов'язані. Лише на хвильку.
І чоловік, блідий як смерть, знов одійшов од поручнів.
З пароплава спустили драбину, Юганнес піднявся на палубу.
Він пробув там недовго, назвав своє ім'я та адресу; його, мокрого до рубчика, обняла якась жінка, а блідий, розгублений добродій тицьнув йому в руку свої дзиґарики. Юганнес зайшов до каюти, де двоє чоловіків, пораючись біля утоплениці, сказали: «Вона житиме, пульс б'ється!» Юганнес подивився на хворобливу, молодюсіньку, біляву дівчину в куценькій, розідраній на спині сукенці. Потім якийсь чоловік надів йому на голову кашкета, і йому лишалося тільки піти.
Він гаразд не пам'ятав, як зійшов на берег і прив'язав човна. Він чув, як ще раз гримнуло «ура» і, коли пароплав відчалив, заграла врочиста музика. Усе його тіло пронизала хвиля стриманої солодкої радості, він усміхнувся й заворушив губами.
— Виходить, сьогодні прогулянки не вийде, — мовив Дітлеф.
Він не приховував розчарування.
Нагодилась Вікторія, підступила ближче й випалила:
— Ні, ти збожеволів! Нехай іде додому й перевдягнеться.
— Хіба є чого хвилюватися в дев'ятнадцять років!
Юганнес подався додому пішака. У вухах і досі лунала музика й гучні «ура», шалене хвилювання гнало його далі. Він минув домівку й побрався стежиною через ліс до каменярні. Там нагледів зручного каменя, якого пряжило сонце. Його одіж аж парувала. Він сів. Якийсь несамовитий радісний неспокій змусив його знов підвестись і пройтися. Щастя просто переповнювало йому душу! Він упав навколішки і, обливаючись гарячими слізьми, подякував Богові за цей день. Вона там стояла, вона чула вигуки «ура». «Нехай іде додому й перевдягнеться», — мовила вона.
Він сів і кілька разів засміявся від захвату. Атож, вона бачила, як він усе те вимоторив, бачила його героїчний вчинок, вона з гордістю стежила за ним, коли він випірнув з води, тримаючи в зубах утопленицю. Вікторія, Вікторія! Коли б вона знала, наскільки він належав їй кожної миті свого життя! Йому хотілось бути її служником, рабом і своїми плечима розчищати їй дорогу. А ще йому хотілося цілувати її зграбненькі черевички, тягнути її бричку, а холодними днями топити дровами її грубу. Ет, Вікторіє, він волів би топити ту грубу позолоченими дровами.
Він роззирнувся. Ніхто його не чув, він був сам із собою на самоті. Ті коштовні дзиґарики він тримав у руці, вони цокотіли, вони йшли.
Дякую, дякую за цей прегарний день! Він погладив мох на камені й галузки, що лежали долі. Вікторія йому не усміхнулась, — ну й що, то не входило в її звичку. Вона просто стояла на причалі, на її щоках грав ледь помітний рум'янець. Чи захотіла б вона мати собі ці дзиґарики, якби він їй віддав?
Сонце сідало, і спека спала. Йому далася взнаки мокра одіж. І тоді він легко, мов пір'їнка, скочив на рівні й помчав додому.
За звичаєм Замку влітку там зібралося товариство — з гостями з міста, танцями та музикою. І вдень і вночі впродовж тижня майорів на круглій вежі прапор.
Наспіла пора возити на обійстя сіно, але коні були зайняті тим, що ними катали гостей, тож сіно собі стояло. Ще чимало отави лишилось нескошено, та наймити були то за кучерів, то за веслярів, і сіножатні луги попросту ниділи. І музика в жовтій залі не вгавала…
Старий мірошник у такі дні зупиняв млина й замикав хату. Він набагато помудрішав; раніше, бувало, весела купа міщуків завалювалась до млина і влаштовувала там бешкетні витівки над його лантухами з зерном. Ночі стояли напрочуд теплі та ясні, й витівки не переводились. Заможний камергер[ii] колись замолоду власними руками переніс у якомусь коритці до млина мурашник та й вивернув його там. Нині камергер був уже в літах, але тепер до Замку завітав його шалапутний син Отто. Про нього ходило чимало чуток…
Лісом тупотіли підковані коні й лунали крики. То молодь мчала верхи на блискучих, баских панських конях. Вершники підлетіли до мірошникової хатини та й ну шмагати батогами по дверях, силкуючись в'їхати досередини. Двері були надто низькі, одначе вони не відступалися.