Посиділи ми так, іще поглянули один на одного.
- Так-то воно, брате, - каже Кохан.
- Так-то, брате, - кажу й я йому.
Коханиха вечерю постановила, почали частувати горілкою.
- Іще чарочку, свате! - просять.
- Дорога дальня, - каже Коханиха, - і холодний вітер віє; мабуть, притомились.
- Е, паніматко, кажу, до любої небоги нема далекої дороги, - та й випив другу.
Далі старий до парубка: як? що? чи все гаразд? який заробіток?
Яків, бачте, в Києві на заробітках був. У нас пускають; треба тільки подачу давати, яку там положать. Яків того року таки добре заробив. Налягав якомога, бо знав за що, то й діло кипіло.
- Хвалити Бога, - каже Яків.
Вийняв із шапки гроші та й положив старому перед очі. Сам устав, поклонивсь та й дивиться. Старий тільки сивим усом моргнув.
- Гроші, - каже.
Яків знов поклонивсь.
- Всю надію клав на вашу ласку та милость, батьку!
Марта, дивлюсь, припинилась, наставила голівоньку, мов та перепілочка, і слухає - не дише. І мати, бачу, на нас карим оком закидає.
- З Богом, - кажу, - завтра рушаймо до панії, а потім і до вашої милості за рушниками.
- З Богом, - каже старий, - попитайте долі. Одкупишся, Якове, зятем будеш; а ні - воля Божа! За панського дочки не оддам. Казав перше, з тим і умру. Вона в мене славного козацького роду! Чи таки ж мені, да ще з сивою головою, чесний, хороший рід зневажати! козацький рід переводить, як погану жидівську віру! Нема в світі над козаків!
А сам аж стелю підпирає: випроставсь, і очі світять, і голос дзвенить; аж помолодшав, наче на турка йде!
- А нема, нема козаків! Нема, що й казати! - стиха приказує жінка, хитаючи головою.
Мій парубок побілів, як хустка; і дівчина сама не своя. Стоїть, як нежива, ї ясних оченят не зведе.
- Чим же він не козак, - кажу я старим. - Да подивіться, люди добрі, чи він же не козак? Нехай хоч сама Марта скаже!
Марта нічого не сказала, закрилась вишиваним рукавцем та й з хати вийшла.
- Так як же се буде, пане-брате? - питаю.
- А так буде, як я сказав. Ідіть до панії, питайте долі.
- А як, враже зілля, багацько схоче?
- Аби схотіла, за гроші не стійте: я грошей дам.
- Ну, спасибі, брате! - кажу я. - Щирий ти козак, як я бачу! - Та й торкнув свого молодого: примічай ніби.
Веселіше, знаєте, стало. Випили ще по чарці та й почали радитись, як приступити до тії панії, як заговорити, що до чого приложити. Коханиха за дочкою вийшла. Певно, десь присіли в садку та й журились укупці. Ми того вечора вже їх і не бачили.
Одвів нас старий у комору на добраніч, та й полягали ми спати. Чую я - не спиться щось моєму парубкові: то сіно перевертає, то зітхає, далі й вийшов.
- Чи не піти б і мені за ним? Може, знадоблюсь для сторожі.
Лежу собі та й думаю, а сон мене так і клонить: сіно пахуче, свіже. Чую - рип! «Ну й добре, що не пішов: се Яків...» Він! постояв трохи й знов шмигнув. «Е, ні, постій!» - тут і я за ним. Бачу: підбирається під хатнє віконце, да ба! Він і льнув до його, і бився голубом, і стукав тихесенько, ніби травицею, - віконце не одчинилось. Чи спала молода козачка, чи батько не спав, хто його знає! А ми пішли, як прийшли, - ні з чим.
- Не журись, - кажу, щоб його розважити, - колись і перед нашими ворітьми сонечко зійде!
Він тільки рукою махнув та й заривсь у сіно.
- Якове! о Якове! - кличу.
Мовчить, неначе не чує, спить.
Тоді я й собі на бік - та й справді заснув.
Повставали раненько, до сонця. Старий випроводжав нас за село (бо Хмелинці село козацьке, а до панського буде ще з півверсти); зняв шапку: «Боже поможи!» - та й попрощались. Ідемо собі, коли де не візьметься Марта з коромислом, і хоче щось сказати, і соромиться, а сама як вишенька.
- Що се, Мартусю, - кажу, - чи не нас вийшла проводжати?
Я вже мусив розмову почати, бо мій парубок тільки очима світить та поза мною посувається, знай, до дівчини.
- Я була, - каже, - в Галі; додому йду. Боже вам поможи, дядьку! - Та й стрибнула поміж верби.
Увійшли в панський двір; сонечко вже підбилось височенько; питаємось - сплять. Посідали коло мальованого рундука, дивимось. Сад якраз перед очима. І туди стежки, і сюди стежки, все жовтим піском повисипувані, і квіток цвіте без ліку, все кружками, кружками; і лавочки зелені, чистенько так, порядошненько.