— Ага… Подобається? То ходи хутше сюди… Покохаємося і поїдемо.
— У нас на це нема часу,— намагався я боронитися, відчуваючи, що голова ще від вчорашнього не отямилася.
— Не бійся. Це недовго. Я вже така заведена, що вистачить кількох хвилин. Не сперечайся.
— Не вийде,— відповів я.— Вчора перепив. Не дуже хочеться розтрясати голову.
— А тобі й не доведеться. Я буду на тобі стрибати. Я все зроблю сама.
Я бачив, що викрутитися не вдасться, роздягнувся й ліг на канапі, заклавши руки під голову, а Каміла, ставши на коліна наді мною, трішки себе попестила і врешті сіла на мене та почала вигойдуватися в різні боки. Я не стримався, вивільнив руки і ухопив її перса в жмені. Потім вона продовжила свої рухи, обернувшись до мене спиною і даючи змогу милуватися її ідеально круглою сідницею. Волосся її злітало догори, спадало на плечі, метлялося то в один, то в другий бік, а вона при цьому голосно вдихала і видихала повітря, час від часу підбадьорюючи чи то себе, чи мене збудливими слівцями.
Ми й справді вклалися в кілька хвилин, і, коли вона звалилася біля мене та пригорнулася персами, я відчув, що не маю бажання нікуди їхати, що найкраще було б отако лежати собі і чути при собі це слухняне розпашіле тіло. Каміла вкусила мене злегка за вухо і прошепотіла:
— А тепер будемо збиратися.
І вона стала швиденько натягувати на себе свої манелі, тихо підсміхуючись, що їй вдалося мене зламати. Покинувши помешкання і спустившись на діл, я сказав:
— А тепер ти вийдеш на Театинську. Я тебе там підберу.
— А що сталося?
— Може, й нічого. Але якесь авто стоїть неподалік, і то, як каже шимон, давно.
— А якщо воно поїде за тобою?
— Не думаю. Якщо вони стежать за тобою, то не рушать, поки не побачать тебе. Ти чекай там в брамі, на вулицю не виходь. Якщо воно поїде за мною, я поїду далі, а потім знайду спосіб, як його позбутися.
Вона слухняно перетнула широке подвір’я і зайшла в браму, яка вела на паралельну вулицю. Я попросив шимона, щоб, коли я сяду до автівки, запитав мене з вікна, коли я повернуся. Він так і зробив, а я відгукнув йому: «Я не надовго. Лише до Бачевського[59]!»
Авто за мною не рушило, я підібрав Камілу, піднявся Театинською попри Високий Замок на Кісельки[60], звідти на гетьмана Жулкєвського[61] і виїхав на Замарстинівську. Ще хвилин двадцять ми їхали уздовж лісу, а коли в’їхали в Брюховичі, я запитав пияків біля будки з пивом, де тут скочня. Вони витріщилися на мене, як на марсіянина. Кого влітку може цікавити скочня? Але показали напрям і ще довго дивилися нам услід. Я припаркувався так, аби авта не було видно від дороги, і сказав Камілі:
— Я піду піднімуся нагору, а ти сиди тут. З автівки не виходь. Там нагорі мене чекає мій агент. Може, він уже щось рознюхав. Бо вілла Деккера десь тут поруч.
Я прихопив канапки й воду та рушив доріжкою, всипаною гравієм. Камінці під ногами гучно потріскували.
— Агов! — гукнув я, намагаючись знизу розгледіти Шпака.— Я тут!
Але ніхто до мене не озвався. Хоча було видно, що хтось там нагорі сидить. Може, заснув? Це й не дивно, якщо він усю ніч стежив.
Я став підніматися пологими дерев’яними сходами, що голосно поскрипували. Врешті опинився на широкому майданчику, де гуртувалися лещетарі, і побачив у кутку Шпака, що сидів на підлозі з гибльованих дощок, зіпершись плечима на металевий бар’єр і розкинувши ноги. Голову низько звісив на груди і міцно спав, затисши в руках бінокль. Я струснув його за рамено. І тут він безпорадно звалився набік. Горло його було пробите, очевидно, ножем.
Я роззирнувся. Похила лещетарська траса скочні бігла серед лісу, сосни височіли з обох боків. Але праворуч розкинувся густелезний ліс, а ліворуч поміж сосен виднілися вілли. Довкола не видно було живої душі.
Мій погляд упав на Шпака. Цікаво, чи вбивця обшукав його. Напевно, обшукав. Я обмацав його куртку і нічого не знайшов. Кишені штанів були теж порожні. Все, що могло мені придатися і що-небудь підказати, зникло. Але Шпак мене ще при першій зустрічі вразив своєю скрупульозністю. Коли вбивця ще тільки крався доріжкою, його неможливо було не почути, а що вже казати про те, коли він піднімався скрипучими сходами. Шпак міг приготуватися. А міг і втекти. Дочекатися, коли вбивця подолає половину висоти, і з’їхати на дупі на самий низ.
Хіба що… Хіба що внизу чекав хтось іще. Й тоді в нього виходу не було.
Я взяв з його рук бінокль і подивився туди, де був самий кінець траси. Якщо там хтось влаштував засідку, його було цілком добре видно.
Тіло ще не заклякло. Отже, загинув, може, годину тому.
Однак мене муляло, що Шпак не залишив жодної підказки. Я з силою розтиснув його щелепу і зазирнув до рота. З-під язика стирчав маленький огризок хімічного олівця, від чого язик і нижня щелепа набрали синьої барви. Я добув олівчика. Це вже щось. Для чогось він його волів сховати. Хоча міг просто викинути. Але викинути він його не хотів. Бо знав, що, коли будуть в трупарні його обстежувати, обов’язково зазирнуть до писка. Натраплять на олівчик і здогадаються… здогадаються про що?.. Мабуть, про те, що цим олівчиком мусило щось бути занотовано.
От тільки де?
Таким олівцем можна писати й на дошках, і на манжетах, і на тілі. Я уважно обстежив дошки — ніде нічого. Відгорнув рукави, штанки — теж нічого. Мені треба було квапитися. Каміла могла втнути якусь дурницю. Наприклад, втратити терпець і піти шукати самій віллу.
Черевики в Шпака були розшнуровані. Хтось зазирнув і туди. Але я все ж стягнув їх з нього і уважно оглянув, навіть вийнявши устілки. Таки нічого. Хоча це неможливо. Олівець не був тут випадковим. Шпак розумів, що його зараз уб’ють… Він мусив щось занотовувати…
Я підібрав з холодних, але ще не задубілих пальців Шпака бінокль і окинув поглядом панораму Брюхович, які мали свого фризієра, свого поліціянта і свій кіоск «Руху». За ким він міг стежити? Невже за віллою Деккера? Я швидко її виловив серед сосен — червона черепиця і гострокутні шпилі. Вона єдина була оточена соснами з усіх боків і відразу впадала в око, бо була якраз навпроти того місця, з якого стежив Шпак. Інші вілли стояли дещо оддалік. Але, коли я забрав бінокль від очей, вілла зникла. Я знову приклав бінокль і продовжив його повільно пересувати, намагаючись зловити ще якийсь об’єкт, який міг потрапити в поле стеження Шпака. Так і є — далеко внизу, куди спускалася скочня, виднілася довга дерев’яна будівля. Там ніхто не зраджував життя. Мабуть, то лещетарська база, де вони отримують лещата і перевдягаються. Мабуть, він не за нею стежив. Я ще раз зафіксував напрямок до вілли Деккера, поглянув зі смутком на бідного агента і почав спускатися.
2
Каміли в авті не було. Невже без мене пішла шукати віллу?
Орієнтуючись на скочню, я швидким кроком перетнув кілька маленьких вуличок. Маючи лише три адреси, мені вдалося відшукати те, що треба. Вілла, з-за якої виднілися сосни і вершок скочні, містилася на Ялівцевій. До вілли вела бита доріжка, обабіч якої стелилася трава з білими цяточками ромашок. Будинок добряче заріс густими кущами бузку і ясьмину, що вже відцвіли і виглядали не надто привабливо. Під ногами хрумтіли сухі галузки. Я вибіг на ґанок і роззирнувся. Каміли ніде не було.
На стукіт ніхто не озвався. Я вийняв пістолет і шарпнув двері, вони легко відчинилися. Не переступаючи порогу, зачекав і прислухався. Запах крові витав у притухлому застояному повітрі. З глибини будинку долинало чиєсь жалісливе хлипання.
Я тихими кроками дістався вітальні й побачив Камілу. Вона стояла на колінах і молилася, ридаючи. На підлозі лежав молодий ще чоловік. Обличчя було побите на квасне ябко, а всі груди в крові — куля пробила шию.
— Господи…— шепотіла Каміла.— Врятуй його душу…
— Це Деккер? — запитав я.
— Так… Ігнац… Ігнац… Що ж вони з тобою зробили!
59
Йосип (Юзеф) Адам Бачевський (1829–1911) — львівський підприємець, власник відомої лікеро-горілчаної фірми і мережі крамниць, громадський діяч і філантроп.