Вона спазматично заридала. Цей плач був цілком щирий і мене здивував. Але це був не останній мій подив того дня.
Я підійшов до стіни за спиню убитого і знайшов слід від кулі. Хтось її встиг акуратно виколупати. Луски теж не було.
Каміла підвелася і винувато поглянула на мене.
— Тебе так довго не-е було…— Вона знову захлипала, здригаючись.— Я не знала, що ду-умати… і пішла са-ама… са-ама… шу-укати…
Я пригорнув її, намагаючись заспокоїти. Сльози з неї лили, як з ринви. Я посадив її на канапу в сусідній кімнаті, а сам почав оглядати покої. Все довкола було перекинуте, всі шухляди випотрошені. Цікаво, чи вдалося їм знайти те, що вони шукали?
— Ти хотіла б тут роздивитися? — запитав я Камілу.
— Можливо,— відповіла вона, все ще хлипаючи.— Що вони тут шукали?
Я знав, що вони шукали — фотоплівки, але змовчав. Я підійшов до телефону і підняв слухавку — мені відізвалася тиша. Дроти були перерізані.
Каміла нарешті витерла сльози і, вклякнувши, стала обмацувала низ блакитних штор там, де тканина була підгорнута і прошита, завдяки чому всією шириною штор утворилася довга кишеня, в якій можна багато чого сховати. Плівки теж. Я уважно стежив за нею, щоб не пропустити історичної знахідки, але все марно. Завершивши промацувати штори, Каміла розчаровано підвелася і забігала очима по вітальні.
— А що ти шукаєш? — поцікавився я.
— Якби я знала. Просто згадала, що колись в такому місці ховала цигарки від тата.
Я пройшовся вітальнею, оглядаючи меблі, потім зазирнув до спальні. Тут теж уже все обшукали.
— Ой! — скрикнула Каміла з-за моїх плечей.
— Що таке? — не зрозумів я.
— Там… на коминку…
Я поглянув, куди вона показала рукою. На коминковій поличці з мармуру в рамці під склом була її світлина.
— Дивно,— сказав я.— Ви жили як киця з песиком, а він твою світлину у спальні тримав?
— Я теж здивована. От її я і заберу.
— Не забереш,— сказав я.— Сюди приїде поліція і все обшукає. Всі речі повинні залишатися на місці.
— Але я не хочу, щоб вони оглядали моє фото!
І вона, не звертаючи на мене уваги, підбігла й вихопила рамку з каміна. Я спробував вирвати її у неї з рук, рамка впала і скло розбилося.
— Що ти наробив! — зойкнула вона.
Я підняв рамку, витягнув світлину і віддав їй.
— Добре. Забирай.
Потім зачекав, коли вона вийде, бо в рамці я намацав ще щось. Під світлиною була не одна картонка, а дві. Вони тісно прилягали до країв рамки. Я підважив їх ножиком і вийняв. Між ними містилися негативи, порізані на смуги завдовжки з картонку. Я сховав їх до кишені.
У вітальні бушувала Каміла — з завзяттям відривала лиштви між стінами і підлогою.
— Гадаєш, він там сховав скарби? — поцікавився я.
— Скарб ні, але, може, мої листи.
— На дідька вони тобі?
— Не хочу, щоб сторонні читали.
— Нам пора. Нічого вже тут не знайдеш. Ті, що його вбили, все вже перешукали. Ходімо. Нема нам що тут робити.
Однак вона не слухала мене. Знадвору долинула жалобна духова музика. Я підійшов до вікна. Головною вулицею плуганилася похоронна процесія. Попереду несли хоругви і державні прапори, за ними повільно сунув чорний катафалк, запряжений чвіркою вороних, що ступали повагом, наче на параді. На козлах сидів візник у чорному фраку і чорному циліндрі. Коли майже вся процесія прокрокувала повз вікна, від її хвоста від’єдналося четверо чоловіків і рушили в напрямку Деккерової вілли, зазираючи до карти. Я притьма підбіг до вхідних дверей і перекрутив замок. Потім вхопив Камілу за руку і силоміць потягнув на задвірок, куди вели двері з кухні. Вона спочатку виривалася, але врешті скорилася, коли я пояснив, у чому річ. За садом був невеликий паркан, ми легко його подолали і забігли до лісу. Далі ми добиралися до авта так, аби нас не видно було ні з вулиці, ні з вілли.
— Хто то був? — питала вона.
— Не уявляю. Але зустрічатися з ними не маю жодного бажання.
За кілька хвилин ми виїхали на Голоско. То була одна з тих дільниць, яку лише дев’ять років тому приєднали до міста, але не до великоміської цивілізації. Тут ще залишалися газові ліхтарі, будки з папіросами, в яких торгували інваліди війни, і подекуди панувало запустіння. Тут ніколи не було відомо, чи будиночок на Коритній[62] не має, часом, виходу на Циганівку, яка окремими подвір’ями єдналося з Фіялковою. Такі місцини полюбляли люди з-під темної зірки, бо там можна легко заховатися і легко втекти, помітивши з вікна поліцію.
Я зупинився біля крамниці колоніяльних товарів пана Губського. Привітний господар зустрів мене радісними повідомленнями про дефіцитні смаколики, які днями надійшли до крамниці.
— Чудово,— сказав я.— Щось обов’язково придбаю. Але зараз попрошу телефон.
— А-а, прошу-прошу, для вас, пане редактор, усе, що забагнете.
Я набрав номер Обуха.
— Ромку… Шпака вбили. Лежить на скочні.
— Що? Шляк! Ще цього мені не вистачало! Як його було вбито?
— Ножем. Але слухай… в нього під язиком я знайшов хімічний олівчик. Він недарма його заховав. Тому ви там уважно все збадайте. Десь він щось мусив занотувати. Хоча вбивці його перетрусили з ніг до голови
— Добре. А ти де?
— Вертаю, власне, до Львова. Телефоную від пана Губського
— О, то слухай — прихопи мені «Місячну ніч».
— Що? Яку?
Я вже й забув про ті цукерки, які раніше купував у цій крамничці, але пан Губський нагадав:
— То цукерки. Маю, маю… Вже йду шукати.
— Гаразд,— сказав я.— Є в нього. Але то ще не все.
— А що ще, до холєри мами?
— Деккера застрелили. Я знайшов його віллу — вулиця Ялівцева, 8. Перед смертю його катували.
— Ку-у-урва! О-о, то треба негайно сповістити Конарського.
— Стривай. Бо і це ще не все.
— Що? Ще один труп?
— Ні. Але я знайшов те, що вони шукали.
— Що саме? — Я кашлянув. Він здогадався: — Негативи? Сиди там! Нікуди не їдь. Зброю маєш? Вже біжу до Конарського, і їдемо до тебе.
— Боже, боже,— хитав головою крамар.— Шо ся робе на цім світі, га? — Але, помітивши моє знервування, сказав: — Не буду вам набридати, бо гадаю, то все й так в газеті буде. Ось ваші цукерки. Ви теж пуделочко візьмете? Бо бачу, в автівці чекає на вас краля.
— Так. Зараз до Брюхович буде їхати поліція. Я мушу їх тут зачекати. Зробіть нам кави.
— Зараз, зараз, одну хвильку.
Я закликав Камілу.
— Мусимо зачекати на поліцію. А тим часом вип’ємо кави. А це тобі,— вручив я їй цукерки.
Вона спочатку зраділа, але вмить напружилася.
— Стривай! Але я не готова ще бачитися з поліцією. Для неї я мертва.
— Гадаю, тобі вже без потреби ховатися. Твоє життя було загрожене лише через Деккера, якого всі шукали. Тепер ти можеш повернутися до батька.
— О господи… Це для нього і для Росі буде неабиякий шок… та й для мене.
Ми сіли за столик. Крамар приніс нам каву і сказав:
— Є дуже добрий італійський шампан, цейлонська гербата і свіженькі дактилі[63].
— Чудово,— відказав я.— Заїду до вас днями.
— Слухай,— торкнулася мене рукою Каміла.— Може, не сьогодні…
Голос її тремтів.
— Що не сьогодні? — не зрозумів я.
— Не сьогодні я воскресну. Мушу все це в собі перетравити, заспокоїтися. Мене всю ще тіпає.
— Від тіпання є добрі ліки. Пане Губський, а налийте нам по келишку коньяку.
— З того, як та сьлічна панна ся нервує,— сказав крамар,— то тре вам налити подвійну порцію. Зараз, вже несу.
Я поглянув на Камілу — була бліда й кусала губи. Коньяк вона перехилила одним духом і твердо сказала: