— Нарешті ви! Не дочекаюся. Розказуйте, як то було. Може, пива?
Я подякував і сів навпроти нього на лаві, Рося — поруч з батьком. Кисіль налив у гальби пиво мені й собі, я надпив і почав розповідати.
— Є одна не розлущена загадка,— продовжив я, описавши пошуки вілли Деккера.— Мені в редакцію зателефонувала незнайома жінка і попросила прийти до неї на Чарнецького. Я запитав, в якій справі. Вона сказала лише одне слово: Каміла.— Обоє сіпнулися й перезирнулися.— Коли я прийшов, вона мене ошелешила… сказала, що вона і є та сама Каміла і що вона не загинула. А загинула з Косом сестра охоронця рабина.
Я розповідав далі про Камілу, звісно, опустивши наші любощі. Спочатку Рося і Кисіль слухали напружившись, але потім Рося, не дослухавши до кінця, перебила:
— Яке в неї було волосся?
— Русяве, трохи нижче плечей. Обличчя округле.
— То не могла бути Каміла. Вона мала чорне волосся і стриглася коротко, за останньою модою. Крім того… як вона розмовляла?
— Звичайно… голос доволі мелодійний.
— Мелодійний? Каміла злегка гаркавила.
— Тоді зрозуміло, що мене пошили в дурні.
— Щоб при вашій допомозі знайти Деккера,— зауважив Кисіль.
— Те саме мені сьогодні сказав і комісар.
— Ну а тепер про приємне.— Він простягнув мені грубенький конверт.— Ви моє завдання виконали. Ось вам решта гонорару. Особлива дяка за те, що знайшли негативи.
Контрабандист-патріот — цікаве явище. Ми потиснули руки і попрощалися. Рося мене провела до брами і сказала:
— Якби ти не волочився з Ірмою, а поїхав би до Брюхович відразу, то застав би його ще живого. Може, тоді б і довідався щось більше.
— Маєш рацію. І чому я з тобою не порадився?
— Кепкуєш?
— Зовсім ні. Коли ще забавимося в «Ґранді»?
— Я подумаю,— усміхнулась вона, відчувалося, що дується на мене.
Розділ одинадцятий
27 серпня 1939 року, неділя
1
Я кілька разів намагався зателефонувати Зяблову, щоб повідомити його про смерть Деккера, але його не було на місці. Щойно ополудні він сам зателефонував, я повідомив новину, але він здивованим не був, ба навіть здалося, що це для нього не новина.
— А що з фотографіями? — запитав він.
— То були негативи. Їх забрала поліція. Я не міг цьому перешкодити.
З глибини приміщення, де перебував віцеконсул, почулося приглушене:
— Врьот, сука!
Зяблов сказав, що нам варто ще зустрітися, і, не чекаючи моєї відповіді, поклав слухавку.
Надвечір зателефонував Обух і покликав мене до комендатури, обіцяючи, що не пошкодую. Я не мав підстав сумніватися в цьому, але ще не встиг вийти, як зателефонувала Ірма.
— Де пропав? — запитала мене тоном моєї майбутньої дружини.
— Ти хочеш, аби я тобі висповідався по телефону?
— Зовсім ні. Хочу тебе бачити.
— Гаразд. Коли?
— О сьомій у «Віденці»[64]. Столик буде зарезервовано в садку.
Я справді не пошкодував, що завітав до комендатури. В Обуха сидів незнайомий пан літнього віку. Вбраний був у чорний костюм з камізелькою, з кишеньки камізельки звисав ланцюжок дзиґаря. Чорні підкручені догори вусики зраджували в ньому добродія старої дати. І я не помилився.
— Знайомся,— сказав Обух.— Перед тобою нестор львівської поліції Герман Фінкельштейн.
Ну що тут сказати? Довоєнні газети не раз озвучували це ім’я — скромного але незвичайно діяльного з неймовірною інтуїцією комісара поліції, австріяка з походження.
— А що? — запитав я.— Може, ви готові нам помогти в пошуках душія?
— Власне, для того я і зголосився,— відказав пан Герман.— Пан комісар оповів мені різні деталі, які були приховані від преси, і я почну думати. Чесно кажучи, умови, в яких діє нинішня державна поліція, сильно різняться від тих умов, у яких діяла давня місцева поліція. Через те буває більше проблем.
— Що ви маєте на увазі? — запитав Обух.
— Маю на увазі реформу львівської поліції по війні. Вона лише погіршила стан справ, бо за Австрії всі функціонери поліції, від найвищих до найнижчих, були зв’язані зі Львовом. А тепер людей, які щойно встигли ознайомитися зі специфічними умовами терену своєї праці, перекидають не лише з міста до міста, а й з одного воєводства до другого. Хоча злочинний світ Львова має свою неповторну специфіку. На відміну від поліціянтів, прибулих сюди з різних кінців Польщі, австрійські поліцейські знали цілий Львів. А разом з тим і цілий Львів знав їх. Звісно, це утруднювало роботу в деяких випадках, але також мало більше добрих сторін, ніж поганих. Наприклад у всіх рестораціях, каварнях, нічних кнайпах поліція мала конфідентів. Були ними кельнери, шатнярі, кухарі. Вранці, коли поліціянт приходив до офісу, то заставав на своєму столі докладну доповідь з минулої ночі, де перераховано не тільки кримінальні випадки, але й на перший погляд не варті уваги події з життя вишуканого Львова. Поліція знала, що пан X зафундував панові Y дві пляшки шампана, що пан Z програв значну суму в карти, а пані Z була в той час із паном W в «сепаратці». Важко уявити собі, як часто завдяки саме докладному знайомству із цими дрібними людськими таємничками вдавалося поліції впасти на слід якоїсь фінансової афери або, що важливіше, притлумити її ще в зародку.
— Цікаво,— погодився комісар.— Але якщо йдеться про непоправних злочинців, очевидно, тактика була інша?
— Так. Злочинний світ мусив мати до поліції шану. І мав її. Незважаючи на конституційні права, бувало не раз, що ми тримали підозрюваних по кільканадцять днів під арештом, і ніхто з цього приводу не зчиняв ґвалту. Бо майже завжди з’ясовувалося, що поліція мала цілковиту рацію в таких діях. Навіть тоді, коли з запобіжною метою перетримували когось, кому формально нічого не могли поки що закинути. Важливу роль для нас відігравали конфіденти. Річ у тім, що, на відміну від детективних романів, насправді рідко коли траплялося, щоб на слід злочинця натрапляли завдяки чиїйсь геніяльності чи дедуктивному методу Шерльока Голмса. У майже всіх історіях, безліч яких я вислухав від колег, початковою літерою поліцейського ABC був найчастіше конфідент. Конфідентів давня львівська поліція мала у всіх колах і сферах суспільства. У політичних справах ними були державні чиновники, прагнучи зробити кар’єру, і поважні громадяни, які помагали чи то задля особистої вигоди, чи задля ідеї. Офіційно ніхто, поза директором поліції, про них нічого не знав. Але кожен з нас без жодної дедукції здогадувався, з якою метою пан професор X чи пан радник Y відвідують директора поліції в його кабінеті чи зустрічаються з ним на каві у переддень зустрічі директора з цісарським намісником, яка відбувалася регулярно щотижня.
— Я читав, як завдяки конфідентам було викрито сховок небезпечного бандита Бялоня[65], а також схоплено «короля зламувачів» Васіньського[66],— втрутився я.— А чи не бувало, що конфіденти вас зраджували, працюючи водночас для обох сторін?
— Бувало й таке. Бажаючи відвернути увагу поліції від планованого грабунку, конфідент подавав неправдиві відомості про злочин в іншій частині міста. І коли вся поліція за його повідомленням шукала злочинців на Клепарові, грабунок відбувався на Левандівці. Конфіденти в нас поділялися на політичних і кримінальних. Політичних оплачував директор поліції зі своїх таємних фондів. Кримінальні не отримували жодної оплати і не були підлеглими всієї поліції, а лише окремих комісарів, інспекторів або агентів. Кожен з нас мав «свою людину», яка працювала лише для нього. Тому агенти, часто змагаючись за премії, ревно стерегли свої виняткові права до конфіденційних доносів. Незважаючи на цю конкуренцію, будь-який конфідент тішився підтримкою всієї поліції. Ця підтримка й ставала його єдиною платою, адже тоді дивилися крізь пальці на його вчинки, дозволяючи часом навіть монополію на те чи інше джерело заборонених доходів. Конфіденти, більшість яких вже не раз побували за ґратами, мали, правда, і деякі обмеження: мусили час від часу мельдуватися в поліції і не могли після дев’ятої вечора без дозволу виходити з дому. Але, незважаючи на опіку поліції, вони часто бували гіршими від злочинців, яких мали вистежувати. Нічого дивного, зрештою, бо й були то переважно злочинці, які від інших відрізнялися лише тим, що зраджували своїх товаришів і видавали їх в руки поліції. На злодійському балаку називають їх «капусями». Тому траплялося часом, що конфідент сам був злочинцем, якого за його ж допомогою розшукували. Пригадую вбивство капрала поліції Коньчака, яке в дев’ятдесятих роках струснуло цілим Львовом.