— Ану-ну, пане Герман,— пожвавився комісар.— Розкажіть нам.
— Ну що ж… Ця історія заслуговує на сенсаційну назву «Смертельний перстень». Одного дня повідомляють мені, що капрала Коньчака засікли майже на смерть його ж власною шаблею. Я кидаюся негайно до лікарні. Лежить непритомний. Але завдяки зусиллям лікарів вдалося його на хвилину отямити. Він розповів, що виконував службу на Місіонерській площі, де щоп’ятниці відбувається великий ярмарок, на якому славні куликівські шевці продавали свої вироби. Кишеньковий злодій, вкравши в жінки пулярес[67] і тікаючи від капрала, сховався між ятками. Коли Коньчак його догнав, зграя злодіїв оточила капрала так званим «смертельним перснем», а один з них висмикнув йому шаблю і рубонув капрала по голові. Коньчак встиг порахувати, що «перстень» складався з одинадцяти людей. Зрештою, це підтвердили також куликівські шевці. Капрал помер. Вбивцю змогли затримати. Інші втекли. Але що вбивця не хотів видати спільників, знаючи, що й так його повісять, а розпізнати їх могли тільки шевці, я вирішив почекати до наступної п’ятниці. Того дня сорок поліцейських оточило Місіонерську площу, перекривши всі вулички і брами, а я прийшов туди в супроводі двох агентів. Відразу зчинився переполох. Кілька десятків типів, що мали нечисту совість, пробувало втекти. Усіх їх було затримано. Всього біля вісімдесяти. Серед них мусили бути, на мою думку, і всі члени «персня». Я зібрав шевців і наказав усім заарештованим кілька разів перед ними продефілювати. Шевці, які боялися помсти з боку злодіїв, повинні були дати мені непомітний знак, щойно хтось із них пройде перед ними. Я отримав цих умовних сигналів аж двадцять. Отже, тих двадцять я затримав, а решту відпустив. Але двадцять — то забагато, бо я потребував десять. Вбивця вже сидів у криміналі. Я забрав їх усіх на поліцію і там у присутності шевців пропустив через сито ще кілька разів. Врешті лишилося дев’ять. Тепер бракувало одного. За описом шевців, то мав бути високий чоловік в куртці з верблюжої шкіри і в чорному кашкеті. Довелося звернутися за допомогою до конфідента. Випадок хотів, що саме одного з моїх найкращих конфідентів, який постійно займався контрабандою спирту через міську рогатку, якраз було схоплено й арештовано. Я наказав привести його до мене і обіцяв йому, що, коли мені знайде останнього члена «смертельного персня», я віддам в нагороду конфіскований спирт і пущу його вільно. Кілька тижнів він не давав про себе ознак життя, потім раз-другий прийшов і скаржився, що ніяк не може натрапити на слід винуватця. Це мене дивувало, бо він зазвичай був дуже спритний, а завдання, яке я йому цього разу доручив, було не таке важке, як для людини, що постійно крутиться серед кримінальників. І тоді мені спадає на думку, що тим одинадцятим мусить бути хтось з його близьких. Одного вечора я зібрався з агентом до нього додому. Хоч було вже по дев’ятій, ми його не застали. Двері нам відчинила жінка. Ми запитали дозволу зачекати. Вона дозволила. Я знічев’я вирішив оглянути речі господаря в шафах. І ось в одній з шаф я помітив… куртку з верблюжої шкіри і чорний кашкет. Мій агент аж підскочив з радості і хотів ці речі забрати. На щастя, господиня не помітила враження, яке це несподіване відкриття на нас зробило. Я шепнув агентові: «Нічого не рухати!» Бо ж зрозуміло: коли моя пташка помітить, що ми забрали куртку, то здогадається, що ми його підозрюємо, і втече. Ми залишили все як є і пішли. Зранку мій конфідент, дізнавшись, що ми були в нього, з’являється на поліції, щоб виправдатися, що увечері не було його вдома. Я кажу на те: «Це дурниця. Ти не повинен виправдовуватися. Гірше те, що ти досі не відшукав одинадцятого зі “смертельного персня”. А оскільки директор мені за це дорікає, то поки що візьму за того одинадцятого тебе». Він клявся, що невинний, що обов’язково відшукає винуватця, але я відповів, що хоч він не винуватець, але мені його цілком достатньо. І арештував його. Щойно тепер я наказав принести куртку і кашкета з його дому. Коли я йому їх показав, він трохи сторопів, але не признався. У найближчу п’ятницю я запросив куликівських шевців до себе, вдягнув арештанта в куртку і кашкета, і всі одноголосно впізнали в ньому забраклого члена «смертельного персня». Йому дали рік в’язниці, і, звісно, з тієї пори я його більше як конфідента не використовував.
Раптом влетів Радомський:
— Є! Він у «Варшаві»!
— Хто? — здивувався комісар.
— Той, що вийшов був з Аґнєшкою. Щойно зателефонувала її колежанка — Сабіна.
Комісар заметушився.
— Мчимо туди. Ви з нами, пане Герман?
— Чом би ні?
Всі разом ми сіли до авта і поїхали на пляц Смолькі[68]. В ресторації капела грала щось ностальгійно-тужливе. Публіка ще не зібралася, багато столів пустувало, але дівчата вже сиділи за своїм столом і чекали пропозицій. Наша поява звернула увагу кількох чоловіків — видно було, що впізнали комісара і напружилися. Я підійшов до дівчат. Сабіна кивнула на столик, за яким сидів чоловік з тоненькими вусиками. Товариство йому складала одна з фордансерок. Я кивнув комісарові. Він підступив з капралом до столика і попрохав чоловіка вийти. Той покірно піднявся, вдав, що виходить, а тоді раптово рвонув до дверей. Але там стояв пан Герман, який спритно копнув його по ногах, і чоловік звалився на підлогу. Капрал накинув йому кайданки.
Затриманий спочатку захлинувся повітрям, потім почав гикати і белькотіти невиразні слова. Врешті з’ясувалося, що він сутенер і нічого поганого не зробив, а лише намагався підмовити дівчину, щоб пішла під його опіку. Дівчина підтвердила його слова. Щодо Аґнєшки, то він її, мовляв, лише трохи провів і покинув.
— Вона загнула таку ціну, що я лишився того ровера.
Бліді невиразні очі, що полохливо перебігали по нас, і наляканий голос не видавали в ньому жорстокого маніяка, але маніяками частенько виявлялися сумлінні батьки сімейств і богомільні християни.
— Чому ти тікав? — запитав комісар.
— Бо думав, що то через ту сучку.
— Через яку сучку?
— То ви не знаєте? — Він був виразно здивований, а тепер кусав себе за язик, що проговорився.
— Ну! Кажи.
— Та дав я одній по писку. А вона обіцяла, що піде на поліцію і поскаржиться на мене.
— Ти, мабуть, не просто дав по писку, а таки добряче приклався? — втрутився пан Герман.
Чоловік сполохано глянув на нього і замотав головою:
— Я не хотів… вона перша на мене кинулася з пазурами.
— Забираємо,— наказав комісар.
Чоловік протестував, але його ніхто не слухав.
2
Я глянув на годинника — наближалася сьома. Лагідне літепло вечора манило людей на прохід, і на Корсо висипали цілі тлуми. В садку біля «Віденки» всі столи були зайняті, кельнери сновигали з кухлями пива і тарілками. На одному зі столиків стояв яскравий знак резервації — щиток із зображенням вусатого шляхтича з кухлем пива. Щойно я сів, до мене підлетів кельнер, повідомляючи, що столик зайнятий.
— Я знаю,— відповів я.— Це ми зайняли.