Раптом повітря розітнув спів пташок. Він пролунав десь зоддалік, йому відповіли з другого боку, потім ще з третього, це солов’їне перетьохкування небавом заполонило все надовкіл. Повільні модуляції переходили на швидкі, солов’ї мовби захльобувалися мелодією і на мить замовкали, а за хвилю знову входили в неймовірний п’янливий екстаз. Я почув, як розчахнулося нагорі вікно, професор висунув голову і буркнув:
— Відколи тут такі солов’ї?
— Це, мабуть, така солов’їна ніч,— промовила Ірма.— Раз на рік.
— Невже? Ніколи не чув.
А ще за хвилю спів замовк і настала тиша.
Тиша не тривала довго. За кілька хвилин пролунав гуркіт безлічі моторів, а потім в моє маленьке віконце вдарив потужний промінь прожектора і хрипкий гучномовець голосом комісара Обуха звістив:
— Усі, хто в будинку, виходьте з піднятими руками! Ви оточені!
Нарешті! Однак я все ще в небезпеці. Мене можуть використати як заручника.
В будинку затраскали двері й вікна, затупотіло безліч ніг. Раптом щось дзенькнуло об ґрати і впало за вікном на землю. Що то було?
Знову пролунав дзенькіт ґрат, і знову щось від них відбилося і впало. Хтось щось мені хоче перекинути? Ось ще раз… але цього разу на підлогу впало щось тяжке, завинене в рушник. Я розгорнув — мій люґер. Голос Пурцеля потішив:
— Тримайсі там!
Я поклав зброю до кишені і знову сів під стіною навпроти дверей.
Як я й здогадувався, вони справді вирішили використати мене. Заскреготав ключ у замку, двері відчинилися, а на порозі з’явився Клаус.
— Вставай і виходь! — гаркнув він.
Я слухняно підвівся і рушив до нього, тримаючи руки в кишенях.
Він не сподівався, що в мене буде зброя, і коли я раптово тицьнув йому цівку «люґера» в живіт, зойкнув. Я відібрав у нього автомат, з усього розмаху вдарив руків’ям пістолета по голові, й він, важко ковтнувши повітря, звалився на підлогу. Потім я зачинив двері на ключ і пішов шукати професора.
Всюди в будинку панувала темрява і кипів жвавий рух — одні щось палили, другі зводили барикади. На мене ніхто уваги не звернув. Я тихо піднявся і вдарив ногою двері.
Професор палив папери в коминку. Від несподіванки він шарпнувся до столу, але я його зупинив, наказавши сісти в крісло. Ірми не було. Професор не послухав і висмикнув шухляду столу. Я вистрілив йому в ногу. Він упав і люто заскреготав зубами.
В коминку жваво горіли папери та цілі папки. Я висмикнув з коминка папку, що не встигла згоріти. Саме ту, де було вказано День Х.
— Накажіть їм здаватися,— звелів я професору і подав телефон.
— Спочатку перетягніть мені ногу,— прохрипів він.
— Ви й самі з цим чудово впораєтеся! — сказав я і, знявши з вішака краватку, кинув йому.
Він, не сперечаючись, перев’язав собі ногу вище рани, потім підняв слухавку і прокричав:
— Віллі! Все! Кінець! Припиняйте! Ми здаємося… Нічого не бійся. Все буде гаразд… Так, це мій наказ.— Він поклав слухавку й подивився на мене.— Ви навіть не усвідомлюєте, яку дурницю робите. Але скоро переконаєтеся. Ви всі пропадете разом з цією недоробленою Річчю Посполитою. А могли зробити таку кар’єру!..
Я перебив його:
— Куди поділася Ірма?
— Вона ще вас хвилює? — Він розсміявся.— Втекла! Шльондра!
Я підійшов до вікна й виглянув: з будинку почали виходити всі, що тут зібралися. Поліція їх садила до автівок і відразу відвозила. Я гукнув:
— Гей! Я тут!
Не знаю, чи хтось мене почув у тому галасі й гавкоті собак.
Мене діймала спрага і духота. Я перехилив вино просто з пляшки.
За хвилину до кімнати увірвалась поліція на чолі з комісаром.
— Ага! — зрадів він, побачивши професора.— Ось де ви, голубчику!
— Не маєте права мене рухати! — крикнув професор.— У мене дипломатичний пашпорт.
— Знаємо про ваш пашпорт. Забирайте цього дипломата.
Професора повели попід руки, а він стрибав на одній нозі.
— Там у підвалі не забудьте ще одного,— сказав я.— Я його оглушив. Це Клаус, який убив Шпака.
Обух послав поліцейських до підвалу і сказав:
— Ти не уявляєш, яка була халепа! Вони імітували в той самий час грабунок на Левандівці. Тому тебе вистежувала лише частина агентів. Якби не твої батяри, все пропало б.
— Вони таки зголосилися до вас?
— Йо! Вони весь час тримали тебе на оці. Але ми не могли прибути раніше, поки не зібрали достатню кількість агентів.
— Конарський теж тут?
— Власне робить обшук.
— Ось передай йому.— Я простягнув папку.
— Що тут?
— Дідько його знає. Встиг лише побачити, що у них були дуже оптимістичні сподівання на день «Х», який припадає на перше вересня. Може, Конарський дошолопає, що це означає.
— А ти сам не здогадуєшся?
— Ти поважно? — Не хотілося вірити, що це день, якого всі з тривогою чекали, день початку війни. Невже так скоро?
Я кількома словами переказав йому те, що почув від професора й Ірми, і вручив записник Шпака. Він швидко пробіг очима останні записи і свиснув.
— Ти ба, як воно перекрутилося! Кого ж він там побачив?
— Ви кулю при ньому не знайшли?
— Ні. Треба буде попросити Шпакову, щоб уважніше обстежила його вбрання, якщо ще не віддала ганделесам[78].
Комісара покликали, він вийшов. Я вирішив обстежити кабінет професора. Жодних цікавих документів не виявив. Зате знайшов у відчиненому сейфі, звідки викидали у вогонь папери, пачку стодоларових купюр. Мабуть, тисяч п’ять. Ну, не лишати ж їх невідомо кому.
Батяри чекали мене біля входу і кинулися обіймати.
— Ну, Марцю! — кричав Пурцель.— Ми вже тебе не відпустимо. Гайда з нами до шинку, мусимо празникувати сесю акцію.
Я не мав сил сперечатися. Дорогою я поцікавився, звідки він довідався, що я у підвалі.
— Коли зачавсі той страшний гуркіт моторовий, дивлюсі — якась, чуєш, фест-кобіта шось моцується закинути у віконце. То ся відбиває від ґрат і падає. Я підбіг і питаю, шо то вона робе. А вона каже, жи там у тім льосі замкнули тебе. І треба тобі закинути пістолєт. Ну, я й закинув.
— І куди вона потім поділася?
— Її ґранатові забрали. То, видно, вона з тої самої компанії. Ти ї знаїш?
— Йо,— кивнув я.— Знаю.
Розділ чотирнадцятий
31 серпня 1939 року, четвер
Після нічної пиятики в шинку я спав до обіду, а щойно потім завітав до комендатури. Обух сидів набурмосений.
— Що ся стало? — запитав я.
— Та що… що… Ми мусили їх усіх відпустити. Окрім Клауса.
— Як?
— Ну так. Криївок зі зброєю ми не знайшли. Німецький консул влаштував скандал, і ми всіх їх відправили у вагоні до кордону.
— Геть усіх?
— Окрім Ірми й баронеси. Ці мали всі папери в порядку, і підстав їх викидати за межі країни нема.
— А що з Зябловим? Ви його не затримали у справі Коса?
— Звісно ні.— Роман відмахнувся.— Ще не вистачало нам з Росією мати скандал. Жодних доказів і так нема. Єдиний свідок, псевдо-Каміла, мертва. Деккер теж. А чи є довіра словам професора й Ірми?
— Завдяки Ірмі я добув свого люґера.
— О! Яка потужна сила кохання! — зіронізував він.— Але врешті можемо зосередитися на маніякові. Сьогодні увечері випускаємо кілька заманок.
— Що ти маєш на увазі?
— Те, що дівчата будуть прогулюватися після восьмої вечора вулицями. За ними буде стеження з вікон.
Раптом до моїх вух долинуло гучне щебетання — таке саме, яке я почув у підвалі вілли.
— Батяри? — здивувався я.
— Звісно! Знаєш, нам дуже сподобалося оте батярське щиглювання. Мусимо і наших агентів навчити. Зараз, власне, відбуваються перші уроки. Цього разу батяри знову зголосилися нам помогти.