— А то як? — здивувався я.
— Видиш, одна з офір… тота Сабіна виявилася небогою твого кумпля Швелєра. Ну і тепер вони свій талант щиглювання застосують при вистежуванні маніяка.
— Але як тепер з тою теорією пана Германа?
— Ти про іменинників? Все й далі грає.
— А то як?
— Швелєр розповів, що вона мала два імені — Сабіна й Текля. Батько-єврей назвав її Сабіною, а мама-українка — Теклею. У Сабіни іменини двадцять дев’ятого, а в Теклі — тридцятого.
— Але ж… звідки вбивця міг знати це, якщо вона в ресторації використовувала лише перше ім’я?
— А от це нас теж дуже цікавить. Вбивцею, видно, є хтось, хто має доступ до документів.
— Хтось, хто міг збрехати, що має презент від брата.
— Сабінин брат виїхав до Палестини і пропав безвісти. Хтось про це знав.
— Але що ж далі? Хто може бути наступною жертвою?
Обух в задумі погладив підборіддя.
— Пан Герман наполягає, що треба відштовхуватися не від звуку, а від літери. Себто від літери «Y». Іменини Ясьміни задалеко. А от іменини Юстини — п’ятого вересня. Пишеться польською «Justyna», а німецькою — «Yustina».
— Гадаєш, ми вистежуємо німця?
— Ну, він же ж звертається німецькою.
— Але каліченою.
— Можливо, це якась говірка, що звучить так для нефахового вуха.
Розділ п’ятнадцятий
1–2 вересня 1939 року, п’ятниця та субота
Я прокинувся від галасу з вулиці, визирнув у вікно й побачив, що вся вулиця перегукується з вікон страшною новиною: війна! Я увімкнув радіо і почув, що Німеччина напала на Польщу. «Почалося!» — прошепотів я і став швидко вдягатися.
Відразу в голові закрутилося вихором: що маю робити? Куди бігти? Щодня запитував шимона, чи приносили мобілізаційну картку. Ні, не приносили. Не довіряють? У 1920-му довіряли, а тепер ні?
Запарив ячмінну каву, але хліб з сиром не ліз до писка. Відклав його і задумався. Але роздуми мої перебив делікатний стукіт у двері. Так могла стукати тільки жінка. Я відчинив. На порозі стояла Ірма з пляшкою віскі і бляшаною пушкою бразилійської кави.
Я навіть розкрив рота від здивування і забув його закрити, коли вона, підступно усміхаючись, граційно прошмигнула попри мене, увійшла до вітальні, поклала пляшку і каву на столик, потім сіла на канапу і закинула ніжку на ніжку, демонструючи звабний вигин ніг в прозорих панчохах.
Я зачинив двері й подивився на неї, очікуючи притомного пояснення. І воно прозвучало.
— Що, мій любий? Я тебе зуміла здивувати? Сідай і попустися. Тебе дивує мій візит? Не дивуйся. Моя пропозиція залишається в силі.
— Після того як ви мене замкнули в підвалі і, можливо, збиралися ліквідувати?
— Не мели дурниць. Ніхто тебе ліквідовувати не збирався. Тільки й усього, що посидів би ти до сьогоднішнього ранку. Який би почався для тебе так самісінько красиво, як і цей. Не дивися на мене очима вчителя алгебри. Краще налий. То ж я тебе врятувала. Мабуть, уже знаєш.
— Знаю. Я тобі вдячний,— відповів я, слухняно наповнив келишки, й ми випили.
— То ось про який день «Х» йшлося,— промовив я.
— Так. Вже бачиш, що я мала рацію? А тепер послухай мене. Те, що Польща буде розгромлена й окупована,— нема сумніву. Будь-який опір безглуздий, і ні тобі, ні загалом українцям нема сенсу в цю забаву впрягатися.
— Нас і так вилучили з неї, не надіславши мобілізаційних карток.
— Ну, ось бачиш, як вас оцінили. Але якщо ти гадаєш, що Галичина опиниться під німцями, то дуже помиляєшся. Скажу тобі те, чого ти не можеш знати. Двадцять третього серпня було підписано угоду між Рейхом і Совєтським Союзом про поділ Польщі. Отже, за два тижні тут будуть не німці, а рускі.
Я не знав, чи їй вірити, але ймовірність такої угоди могла мати підстави після того, як ідея антигітлерівської коаліції провалилася.
— І яка твоя пропозиція? — запитав я.
— Спробуй викласти у своїй газеті таку ненав’язливу думку, що не варто українцям втручатися у німецько-польську війну. Це марна витрата сил, які вам ще згодяться.
— Запізно. Мій «Новий Час» закривається. Завтра вийде скорочене останнє число, і воно вже заповнене. Зосталася лише одна газета «Діло».
— Тоді я раджу тобі й твоїм друзям тікати звідси на Захід. Найкраще це робити в напрямку Румунії. Бо коли прийдуть рускі, буде всім дуже несолодко. Особливо державним службовцям, зокрема суддям, прокурорам, поліції та кадровим офіцерам… Так що й Обуха попередь. Газетярів теж не помилують. Ти ж бо не раз писав про сталінський терор, про Голодомор… Згадають і твої захоплюючі рецензії на «Пекло на землі»[79]…
— Ти все це читала?
— Так, любий, я читала майже все, що ти друкував. І останній твій репортаж про танцівниць теж. Надзвичайно цікаво.
— Дякую. А в тебе які плани? Будеш тікати?
— Я тепер офіційно працюю в німецькому консуляті. Мене все це ніяким чином не торкнеться. Що з маніяком? Ви наблизились до розгадки?
— Лише трохи.
— Розкажеш?
— Ні. Чому це тебе цікавить?
— Просто так…— знизала вона плечима.— Чим це в тебе смердить?
Я принюхався. Пахло ячмінною кавою.
— Ти п’єш ту гидоту? Ось маєш — справжня кава. Завари, будь-ласка, а ту вилий. Мені три ложечки. Цукру не треба.
— А я й не п’ю з цукром, а з медом.
— З медом? Які чудесні відкриття ще мене очікують! — Вона усміхнулась, не зводячи з мене очей. Потім зітхнула: — Душно в тебе…— І, заки я заварював каву, стягнула з себе сукню, зоставшись лише в білизні і панчохах.
Я слабка людина, тому не опирався інстинкту — взяв її на руки і заніс у ліжко. Ми обоє були нестримні і божевільні, лопотіли одне одному все, що виринало на язику, захлиналися цілунками і не думали про війну. Але війна думала про нас. Вона насувалася все ближче.
Коли ми лежали на розбурханій постелі, попивали каву і віскі й мовчали або гомоніли на далекі від війни теми, ополудні пролунав у небі глухий шум, який поволі тривожно наростав. Ми кинулися до вікон і побачили німецьку ескадру, що летіла високо над нами, скидаючись на величний ключ срібних птахів. Летіли вони в напрямку головного двірця трійками — посередині бомбардир, а обабіч мисливці. За кілька хвилин бомбардири стали знижуватися і на висоті 200–300 метрів скидати бомби. А потім різко набирали висоту і знову займали своє місце в трійці. Бомби розтинали повітря з гучним свистом, а відтак усе здригалося від страшного вибуху. Все це тривало зовсім коротко, і раптом настала мертва тиша. Зовсім мертва. Здавалося, все живе, разом із пташками, зачаїлося, запалося під землю, перечікуючи це жахіття.
Протилетунська сирена обізвалася щойно через кілька хвилин після того, як уже все затихло, викликаючи у львів’ян тільки обурення. Та й було чого.
— Ну, то ж треба,— промовив я.— Цілими місяцями перед тим привчали нас, що маємо робити на випадок ворожої атаки, демонстрували місця, де можна ховатися, випробували різні види сирен, а тут нам доводиться пережити велике бомбардування без найменшого попередження! І то ополудні!
— Ось бачиш,— сказала Ірма.— Що з того, що Конарський завдяки тобі довідався про день «Х»?
Я увімкнув радіо. Бомби впали на будинки в околиці вулиці Пєрацького[80], за кількасот метрів від двірця та на залізничні майстерні. Наступні атаки бомбардирів уже попереджувало ревіння сирени, люди встигали ховатися до підвалів, бо бомбосховищ у Львові не було. Але потужні бомби пробивали нерідко весь кількаповерховий дім аж до пивниці, і тоді гинули всі, хто там шукав захисту. В одній пивниці люди подушилися, коли бомба розірвала газові рури, а гори цегли загородили всі входи, в другій людей затопила вода з розірваних водогонів.
79
«Пекло на землі» — спогади відомого публіциста, сотника УНР Віталія Юрченка (справжнє ім’я — Юрій Карась-Галинський, 1900–1943) про перебування в Соловецьких таборах особливого призначення і втечу з них. Загинув на початку 1943 року від рук червоних партизанів.